У такій складній сімейній ситуації я перебуваю вже тривалий час. З одного боку я не хочу розчаровувати свою матір, а з іншого мене турбує те, що я мало часу приділяю своїм дітям. Я не знаю, як повинна далі жити…
У мене двоє дітей, старшому Дмитру вісімнадцять років, Андріанці нещодавно виповнилося тринадцять. Крім того, що я доглядаю за дітьми та ходжу на роботу, я доглядаю ще й маму, яка в жовтні святкуватиме своє вісімдесятиріччя.
Мені в житті було не дуже легко. Сам факт того, що я росла лише з мамою, часом був важким. Мій тато пішов з життя, коли мені було дев’ять, і мама так і не змогла прийняти той факт, що залишилася зі мною одна.
Вона сприйняла це як найгірший ляпас долі. Вона так і не знайшла іншого чоловіка і стала втомленою та сумною жінкою.
Коли з’явилися онуки, в ній ніби щось змінилося. Вона нарешті знайшла сенс життя і знову почала сміятися. Вона була чудовою бабусею.
Вона приходила мені в усьому допомагати, часто приглядала за дітьми і я могла відпочити. Але потім доля послала нам ще одне випробування.
Лікарі поставили мамі невтішний діагноз, почалися візити до лікарів і різні процедури. Я з вісімнадцяти років маю права і їжджу на автівці, тому возила її всюди.
Початок був справді важким, якийсь час здавалося, що шанси на одужання мінімальні. Але мама великий боєць і не здавалася. І нарешті вона видужала.
Але три роки тому “воно” до неї повернулося і все почалося спочатку. У сім’ї у неї тільки я, тому турбота про маму тільки на моїх плечах.
По лікарях її вожу, на роботу теж ходжу, дітей і господарство доглядаю. Я в постійному русі і не маю можливості перевести подих.
Іноді мені хочеться залишити все позаду, піти кудись далеко, де мене ніхто ніколи не знайде. Але потім я згадую, що моя мама зробила для мене.
Я знаю, що не можу залишити її. Це все стосується і моїх дітей. Багато років вони живуть тим, що я більше часу проводжу з бабусею. Я роблю для неї покупки, прибираю та воджу до лікарів.
Іноді це занадто для моїх дітей. Особливо важко молодшій Андріанці.
Лише в кінці навчального року я дізналася, що вона з’їхала по оцінках, хоча до цього була відмінницею.
Я боюся, що це і моя вина. Я їй не присвячую себе повністю, ділю свій час між дітьми та мамою. Я не бачу виходу з цієї ситуації. Це просто даність, і я, і вся моя родина повинні якось з цим впоратися…
Хто був у схожій ситуації? Як ви впоралися?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
