Ми з чоловіком нещодавно переїхали до Львова, його рідного міста. Це було рішення, яке ми прийняли спільно: він давно хотів бути ближче до своєї родини, а я працюю віддалено, тому погодилася.
У нас двоє діток — п’ятирічний Сашко і трирічна Оленка. Живемо тепер у сусідніх будинках зі свекрухою, а ще — з сестрою чоловіка Олею і її сім’єю.
Мій чоловік і її чоловік Андрій — не просто родичі, а найкращі друзі. Вони працюють разом на будівництві й навіть у вільний час нерозлучні.
То футбол разом дивляться, то допомагають один одному по господарству, то просто сидять на кухні за пінним і обговорюють “свої чоловічі справи”.
Оля, або, як прийнято казати у Львові, моя зовиця, має дев’ятирічну доньку Марічку. Вона старша за наших дітей, і через це, мабуть, Оля вважає себе головною “експерткою” з виховання.
Коли ми тільки почали ходити до них у гості, я намагалася це ігнорувати, але з кожним візитом напруга зростала.
Перший тривожний дзвіночок пролунав, коли ми прийшли до них на вечерю. Оля одразу почала пояснювати мені, як виховувати дітей:
– У тебе Оленка якось дуже розхлябано їсть, – сказала вона. – Моїй Марічці я завжди казала: якщо береш ложку, то не має бути ні плям на столі, ні крихт! Інакше з дитини ніколи людини не буде.
Оленка в той момент впустила шматочок картоплі на підлогу, і Оля так різко підскочила зі стільця, що я аж здригнулася. Вона встала, взяла серветку, витерла підлогу і глянула на мене, як на злочинця.
Потім був епізод із краном. Діти після вечері побігли мити руки. Не встигла я озирнутися, як Оля вже бігла за ними в ванну кімнату.
– Ви що, воду тримати відкритою будете? Ви знаєте, скільки зараз за воду платити треба? – гукала вона. – Це ж не в селі, де колодязь на кожному кроці.
Я ледь встигла стримати себе, щоб не відповісти, що в нас у Харкові вода теж платна.
Ще одна класика вечорів у Олі — це її любов до вимикачів. Якщо діти пішли до кімнати Марічки і десь залишили світло ввімкненим, Оля вже тут як тут.
– Чому у вас так заведено, що всюди світло горить? Це ж електрика, а електрика коштує грошей! У мене Марічка завжди вимикає світло, як виходить із кімнати, – заявила вона якось, викручуючи лампочку в коридорі, щоб діти випадково не ввімкнули її ще раз.
І найулюбленіше – це їжа. У них у сім’ї ніхто не може залишити жодної крихти на тарілці. Оля вважає, що це “ марнотратство”.
– Сашко, їж до кінця! – командує вона моєму синові, коли той уже просить дозволу більше не доїдати. – Я своїй дитині з малечку казала: якщо ти не можеш доїсти, значить, треба було менше накладати.
Сашко, звичайно, починає плакати, і тоді вже я намагаюся заспокоїти його. А Оля в цей момент хитає головою і шепоче до чоловіка:
– Ось бачиш, сучасне виховання! Ніякої дисципліни.
Що робити?
Коли я намагалася поговорити з чоловіком про те, як я себе почуваю після таких візитів, він лише посміхнувся:
– Та це ж Оля. Вона трохи перебільшує, але це з любові. Не звертай уваги, вона завжди була така.
Та як тут не звертати уваги? Щоразу, коли ми у них, я відчуваю себе непроханою гостею, а мої діти мов якісь “злочинці”. Навіть до себе додому після таких вечорів повертатися важко — я емоційно виснажена.
Але й перестати ходити до них я не можу. Чоловік дуже близький із сестрою, і якщо я просто скажу: “Не хочу”, це точно виникне конфлікт.
Я не знаю, як знайти золоту середину між тим, щоб зберегти мир у сім’ї і не виснажувати себе емоційно цим спілкуванням і походами в гості.
Можливо, варто просто говорити з Олею прямо? Але щось побоююся, що така розмова може зробити все ще гірше. У будь-якому разі, ця ситуація починає впливати і на мене, і на дітей, і навіть на стосунки з чоловіком. І я досі не знаю, як із цим бути.
Буду дуже вдячна за якісь поради і думки. можливо бачення збоку допоможе мені якось вирішити цю ситуацію.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
