Я народилася в звичайнісінькій сім’ї. Моя мама працювала швачкою, а тато був теслею. Батьки мріяли, щоб поставити мене на ноги, дати хорошу освіту і старалися для цього. Вони завжди хотіли кращого життя для мене, багатьом жертвували заради мого блага.
А я старалася з усіх сил, щоб тішити тата з мамою, чим можу. Закінчила школу із золотою медаллю і вступила на бюджет до столичного вишу. Пам’ятаю, як батьки із цього приводу влаштували ціле свято. Але за місяць після мого від’їзду радість змінило горе. Моя матуся раптово полинула на небо. Тяжка недуга загострилася і відібрала її життя.
Я не могла змиритися з тим, що сталося. Ще недавно мама жила, творила та випромінювала щастя. А тепер її нема. Щовечора перед сном я молилася Богу, щоб матуся просто наснилася мені. Уві сні вона знову заливалася своїм дзвінким сміхом, а я прокидалася зі сльозами на очах.
Після того, що сталося, мій батько закрився в собі. Дні і ночі безперервно він сидів у своїй майстерні і намагався відволікти себе роботою. Я приїжджала до батька кожні вихідні, щоби підтримати його. Але це мені давалося нелегко. Я не хотіла кидати навчання, тому постійно відчувала, що роблю замало для тата.
Минув цілий рік, перш ніж я усвідомила, що не зможу журитися вічно. Я хотіла налагодити своє життя, здобути освіту, знайти роботу та створити сім’ю. І як тільки це розуміння прийшло до мене, я зустріла Данила. Він був старший за мене на 7 років, займався бізнесом і жив у своїй квартирі.
Майже відразу Данило запропонував мені переїхати до нього, а ще через кілька місяців покликав мене заміж.
Ми справили скромне весілля. Того дня я вперше за цей час побачила, як мій батько посміхався. Радісна подія розвіяла сутінки, що панували в сім’ї. А потім я з головою поринула у сімейну рутину. Відразу після закінчення вишу я дізналася, що стану мамою. З татом ми бачилися все рідше і рідше.
А потім він почав слабнути. Я не могла часто навідуватися до нього з немовлям на руках. Найчастіше мені дзвонила моя тітка, рідна сестра батька, і розповідала, як він почувається. Кілька разів він навіть лежав у стаціонарі, а потім його відправили додому під нагляд місцевої санітарки Олі.
Якось я приїхала відвідати батька і помітила, що він поводиться якось дивно по відношенню до цієї жінки. Та й сам він ніби помолодшав і став набагато щасливішим. Мої побоювання підтвердилися, коли тато подзвонив мені і сказав, що хоче одружитися з Ольгою. Я не розуміла, як таке можливе. Для мене це було зрадою пам’яті моєї улюбленої мами.
Я не хотіла вірити у те, що відбувається. Намагалася зрозуміти, чому батько робить саме так. Але образа, що живе всередині мене, з кожним днем ставала тільки сильнішою. Через це наше спілкування з батьком зійшло нанівець. Тітка часто дзвонила мені, намагалася мене напоумити. Але це допомагало.
Тато відчував, що не хочу з ним спілкуватися. Якось він подзвонив мені, вибачався, дуже хотів, щоб я приїхала до нього. Виявилось, що він знову лежить у лікарні.
Але я відмовила йому, збрехала, що в мене справи, своїх турбот з головою. А наступного ранку мене розбудив телефонний дзвінок.
З трубки я почула тривожний голос тітки: “Оленко, приїжджай швидше. Його не стало. Не стало сьогодні вночі. Лікарі боролися до останнього, але не змогли його врятувати.”
Світ захитався, плакати не було сил. Тієї ж миті я усвідомила, якою несправедливою була весь цей час. Мій тато потребував мене, а я просто відвернулася від нього через якусь дитячу образу.
Повернути час назад неможливо. Тату, сподіваюся, ти пробачиш мені. Спи міцно, нехай тобі буде м’яко й тепло на хмаринці.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
