fbpx
життєві історії
У той день я трохи раніше пішла з роботи, забрала Дмитрика з садочку і поспішила додому, адже Ігор мав теж бути вдома після нічної зміни. І вун був дома. Нас точно не очікував побачити о 15 годині. Сидів на кухні, дивився фільм і тихцем поїдав цілу гору варених креветок. А я вже і забула їхній смак, адже ми з малим на бюджетному пайку, у нас же іпотека. – Що це ти мені шматком докоряєш? Я багато працюю, мені треба! Якось Ігор віддав мені джинси у прання, а я завжди перевіряю кишені

У той день я трохи раніше пішла з роботи, забрала Дмитрика з садочку і поспішила додому, адже Ігор мав теж бути вдома після нічної зміни. І вун був дома.

Ігор нас точно не очікував побачити о 15 годині. Сидів на кухні, дивився фільм і поїдав цілу гору варених креветок. А я вже і забула їхній смак, адже ми з малим на бюджетному пайку!..

Саме в ту мить я і розчарувалася у коханій людині. Я з синочком Дмитриком харчуюся бюджетно, а чоловік тихцем ласує креветками та іншими смаколиками, сам, не ділячись з нами. Начебто дрібниця, але так прикро… А він на мене ще й зумів образитися, що я його їжею докоряю!

– Що це ти мені шматком докоряєш? Я багато працюю, мені треба харчуватися повноцінно! – заявив чоловік.

З Ігорем ми одружилися п’ять років тому і майже відразу народився Діма. Ми не планували дитину так рано, були проблеми з житлом, але мене заспокоював Ігор і батьки з обох сторін, що все буде добре. Батьки допомогли нам зібрати на перший внесок і ми взяли в іпотеку двокімнатну квартиру.

Я дуже переживала, як ми будемо вносити платежі, адже мені в декрет, а потім малюк буде ходити в садок, а лікарняні як – словом, у мене були купа питань, переживань і невпевненості. Але Ігор мене обіймав і говорив, що я панікую на рівному місці. Не ми перші, не ми останні. Все буде добре – повторював він мені як мантру.

Мені ж було неспокійно, особливо у такий складний час, коли можна запросто втратити роботу. Я планувала працювати до кінця, нехай мене з роботи повезуть народжувати, але я зароблю грошей.

Але переносила я очікування дитинки дуже складно. Від запахів вернуло, якась слабкість, болі в попереку, набряки – у лікарів я бувала частіше, ніж на роботі. Мені здавалося, що все проти нас з малюком. Мене, щоправда, дуже підтримувала моя мама, кругом зі мною ходила-їздила і запевняла, як і Ігор, що ми з усім упораємся.

У якийсь момент я просто відпустила ситуацію – тепер тільки вперед, діватися нікуди. Чоловік оточував мене турботою і увагою, я заспокоїлася і стала чекати появи нашого синочка.

Я спокійно пішла в декрет, Ігор цілком нормально забезпечував сім’ю, проблем не було. У термін я народила сина Дмитра, мене всі вітали, це був найрадісніший момент в моєму житті.

Почалися мої будні молодої матусі.

Перший рік сина збігся з сумною новиною – моє колишнє місце роботи збанкрутувало і повертатися мені нікуди. Новина мене підкосила, я розраховувала, що вийду з декрету і буду працювати у своїй фірмі. А тут ще знайди роботу, молоду маму навряд чи будуть чекати з розпростертими обіймами.

Тим більше, що у Ігоря на роботі справи теж почали йти гірше. Криза докотилася і до них, частину персоналу скоротили, частину залишили зі збільшенням завдань і урізанням зарплати. Нічого хорошого, звичайно, але хоч так.

Ігор тепер повертався додому з роботи пізніше, мовчазний і дратівливий. Я намагалася його не чіпати, не втомлювати з запитаннями. До його приходу вдома завжди була вечеря. З грошима, як я вже говорила, у нас було не дуже, але я завжди намагалася готувати смачно і найбільш ласі шматки підкладала чоловікові, він же годувальник, працює, йому треба десь брати сили.

Ігор зазвичай якось без ентузіазму копирсався в тарілці, але я списувала це все на втому. Але недавно з’ясувала, що до втоми така поведінка не має відношення…

Пройшов час, Дмитрик уже ходить у дитсадок. а я вийшла на роботу. Платять мало, 7 тисяч всього, але все ж таки це суттєва допомога для нашої родини. Адже харчуємося ми вже давно дуже бюджетно, нічого зайвого собі не дозволяємо, ні відпочинку, ні якихось делікатесів. але досі я розуміла, що це тимчасово і зарати спільноїї мети – виплатити швидше іпотеку.

Якось Ігор віддав мені джинси у прання, а я завжди перевіряю кишені, щоб не випрати випадково те, що не слід. В кишені я знайшла вчорашній чек з магазину. Перелік продуктів мене вразив. Там були і креветки, і сир, і готове м’ясо по-французьки, і салати. Чек вийшов майже на 1000 гривень. Я стільки витрачаю на продукти, які ми їмо кілька днів, а він за один присід уминає, виходить, тихцем від сім’ї.

Тоді ми поговорили, я плакала, а Ігор вибачався, говорив що отримав премію і дуже хотів нарешті поїсти по-чоловічому. І я тоді вибачила чоловіка.

І ось – знову…

Вечерю я у той день, коли ми з Дмитриком застали тата за поїданням креветок, не готувала, пішла з малим  у кафе. Коли ми повернулися, ігор ще й обурився:

– І що тут такого?

Я навіть не знаю, як дорослому чоловікові пояснити, що такого. Але я спробувала.

– Тобто, це нормально, що я копійки рахую, шукаю акції, та ще тобі намагаюся шматочок краще віддати, а ти їси за один присід бюджет, який я витрачаю майже за тиждень, відмовляючи собі і дитині у повноцінному харчуванні?!

– Я заробляю і можу собі дозволити так їсти. Мені хочеться смачненького, я його купую, які питання? Я так втому знімаю, хтось п’є, а я їм.

– А чому не можна додому це принести, чому треба десь нишкомїсти подалі від сім’ї чи коли нас немає вдома?

– На всіх дорого виходить. Треба ж економити, у нас іпотека, якщо ти не забула. Та й у тебе з роботою не зрозуміло що поки що.

Прикро було до сліз. На мені і дитині можна економити, ми і порожню картоплю поїмо, а йому треба повноцінно їсти. аби втому зняти! А я не втомлююся, Дмитрикові не треба збалансоване харчування…

Ігор ще й на мене образився, що я його докоряю їжею. Мовляв, він тут всю сім’ю на собі тягне, а я через якийсь шматок їжі йому сцени влаштовую.

Збираю речі, з’їжджаю з Дмитриком до батьків. Нехай далі їсть делікатеси, тільки вже не ховаючись по закутках. А ми якось проживемо.

Ігор мене вмовляє залишитися, але мені так гірко, плюс я в ньму розчарувалася остаточно, тому не збираюся міняти своє рішення. Буду працювати, на аліменти подам, і якось, воно та буде.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page