fbpx
життєві історії
У цей час село перетворювалося на майже казкове місце. Гарне. Так його зазвичай описують у книгах чи показують у кіно. Але Іван Назарович не відчував радості. Дров залишилося на кілька днів, їжа, хоч і була, але на одній картоплі, каші та буряках далеко не поїдеш. Слава богу, хоч колодязь ще не змерз. Зима – це завжди складно. Особливо тут, у його Чернігівській глушині. Біля сумного двору припаркувалася іномарка. Ну, хороми

Падав сніг. Зима однозначно давала зрозуміти, що тепер вона повністю господині навкруги. у всьому світі. Поки що не надто сильний вітер піднімав великі сніжинки до самих крон дерев. А наступної миті вони кружляли практично під ногами. У цей час село перетворювалося на майже казкове місце. Гарне. Так його зазвичай описують у книгах чи показують у кіно.

Але Іван Назарович не відчував радості. Він уже знав, що в холодну пору дні стають зовсім короткими, а отже треба мати в запасі більше дров, продуктів та води. І зі всіма цими пунктами ситуація була майже плачевною. Дров залишилося на кілька днів, їжа, хоч і була, але на одній картоплі, каші та буряках далеко не поїдеш. Слава богу, хоч колодязь ще не змерз.

Зазвичай син допомагав старому і приїжджав у село із запасами. Не дуже щедрі подарунки, але на якийсь час вистачало. Переїхати до сина в місто не виходило: троє людей у ​​двокімнатній хрущовці не можуть підселити себе нехай не зовсім ще немічного, але дідуся. Доводилося чекати на допомогу тут.

А ще 5 років тому до нього часто навідувалася і невістка із сином, і навіть онука привозили. Хлопчику у селі особливо подобалося. Літо, тепло. Можна гусей поганяти, на річку сходити. Добре, коли ти маленький. Тепер же онук підріс, у нього змінилися погляди на життя і старий дід не викликає колишнього інтересу. Іван Назарович навіть розумів хлопця. А що дивного, далекі вони один від одного покоління.

Але син, звісно, ​​підвів. Забрав сім’ю на відпочинок та й вирішив затриматися ще на кілька тижнів. Забув, що старому батьку потрібна підтримка. Напевно, скоро доведеться по сусідах ходити, просити дрова у борг. Хоч вони зараз у всіх на вагу золота. А потім і до їжі черга дійде. Зима – це завжди складно. Особливо тут, у його Чернігівській глушині.

Залишившись наодинці зі своїми думками, дідусь не помітив, як погляд його зупинився на кущах, щось у них шаруділо неподалік. На його ділянці зроду не бувало собак чи якихось диких звірів. Дивно та цікаво. Ноги, мабуть, від нудьги, самі понесли його на вулицю перевірити, в чому ж справа.

Вйшов за хвіртку. Наблизившись до місця, він побачив маленьку перелякану тваринку, яка дивилася на Івана Назаровича очима, сповненими страху та розгубленості. Ого, та це кошеня. Ти дивись, який пухнастий. Але звідки? Усі сусіди навколо лише дворових собак і тримають. Гавкають голосно, а що охороняють – незрозуміло. Невже в селі багачі живуть?

Кошеня вирішив взяти додому, дрібне, замерзне ще. Але видно, що має господарів. Очевидно з породою, он товстеньке яке. І ремінець на шиї є. Хоч би не від бліх, ще їх бракувало в будинку.

Годувати звірятко не було чим. Кашу він їсти не хотів, картоплю тим більше. Довелося дідові лізти в льох і діставати єдину банку тушонки, приховану на якийсь особливий день. Що саме за день це буде, дідусь не знав. Однак жити з надією все одно краще, ніж без неї. Мабуть, кошеня вирішило питання з тушонкою лише однією своєю появою.

Розчарування. Пухнастий капосник не їв навіть тушонку. Чим же тебе годують, друже? Видно, не простим молоком, а згущеним, не інакше. З іншого боку, це ти поки що такий вгодований, побачимо, як ти завтра на кашу подивишся. Вибач, більше нічим допомогти не зможу.

Але пухнасте звірятко, здавалося, про їжу навіть і не думало.

Котик з цікавістю почав вивчати обстановку, намагаючись залізти в найдальші кути кімнати. кумедне видовище, дідусь навіть розчулився. Але за кілька хвилин його увагу привернув ще один незнайомий звук. До його сумного двору, до воріт під’їхала машина. Виглянувши у вікно, Іван Назарович сподівався побачити звичну сімку сина. Але то була не вона. Іномарка.

Як виявилося пізніше, завітали господарі кошеняти, що шукали пустуна по всьому селу. Та й кошеня вже доросле, просто порода така. Дрібна та незрозуміло дорога. Степан, ​​молодий чоловік у гарному пальті, навіть спробував вручити дідусеві якісь купюри за доброту. Але Іван Назарович відмовився. Магазин зараз не працює, та й звірятко не їло нічого, по суті. А тушонка пропадати не має.

– Слухай, батьку. А ти тут живеш? Усіх знаєш? – запитав Степан.

Відповідь була ствердною.

– Скажи, а тобі робота не потрібна?

Яка тут може бути робота? Магазин закрили, а на будівництво ще однієї дачі для багатіїв старого не візьмуть. Що ж йому треба?

– Дивися, батьку. Справа ось яка. У мене тут будинок збудований. Кілометри 2 звідси. Світло є, вода є, тепло. Але треба добудувати ще частину, а робітники мене кинули. Я остерігаюся, місцеві аж надто цікаві. Не ображайся, вони скрізь такі. Треба, щоб хтось побув у будинку, поки ми з дружиною поїдемо, щоб будинок не пустував. Місяць, може, півтора. Їжі в хаті повно, на бригаду робітників вистачить. Вам із Томом вдосталь буде. А я ще й оплатою порадую. Як тобі пропозиція?

Зібравши деякі речі, Іван Назарович сів у машину до чоловіка, якого знав близько години. За кілька хвилин вони вже були на місці. Ну, хороми. Що тут ще будувати, палац практично. Світиться, як новорічна ялинка. Чудеса. Їжі і продуктів, води в будинку виявилося справді достатньо. Газова плита, величезна кухня. Красиві меблі. Кіт нарешті поїв у своє задоволення. Корм із банки. Що ж там такого кладуть, якщо воно смачніше за тушонку?

– Іване Назаровичу, ось вам аванс. За тиждень приїде мій водій подивитися, як і що. Якщо щось треба буде – говоріть йому або дзвоніть за цим номером. Телевізорів у нас 5, можна дивитися в будь-якій кімнаті. Постарайтеся не пошкодити меблі, вони дорогі. Якщо все буде добре, влітку можете допомогти нам із садом? Чудово. Познайомлю вас із донькою, це вона кота вибирала. Ну, все, не все добре. Я поїхав. Не забудьте зачиняти двері та постійно перевіряти вікна. Хай щастить! – і Степан зник за поворотом на своїй Тойоті.

Отак через якогось дивовижного кота у Івана Назаровича життя змінилося. Звичайно, не все було так весело: син приїхав на тиждень пізніше, ніж обіцяв. Сучасна техніка неохоче давалася старій людині, доводилося дзвонити до заклопотаного водія. Але згодом все обійшлося. Пізніше, як Степан і обіцяв, ддідуся найняли як садівника і він добре порозумівся з донькою начальства.

Певною мірою дідусь Іван знайшов собі нову сім’ю. Без невдоволення на його рахунок. Без нестерпних пауз, коли він говорив щось невпопад на сучасні теми: власний онук часто так давав зрозуміти дідові, який він старий і не кмітливий. Усього цього вже не було. Тільки тиха старість та рідкісна не важка допомога по дому, приємна робота в саду. А більшого Івану Назаровичу і не треба.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com