fbpx

У центрі кімнати, освітленій полуденним серпневим сонцем, прямо на столі стояли… маленькі чобітки! – Я обіцяв тобі чобітки. Ось, зшив! Приймай! – сказав брат і засміявся. Я притиснула до себе чобітки і завмерла від щастя, яке переповнило мене

Старшому брату Володимиру присвячується

Брат мій Володя, шістнадцяти років від народження, вже півроку працював учнем в майстерні швеця. У майстерні Володя заготовляв шпагат для лагодження взуття: міцно натягував його і обробляв розтопленим пахучим варом. Темний вар не відразу відмивали, тому руки його були завжди в чорну смужку.

Навесні він почав приносити роботу додому. Володя виймав заготовлені дерев’яні пластинки, зрізав з одного боку укіс спеціальним шевським ножем і різав на тонкі дерев’яні цвяхи всю платівку. Всю весну, вечорами, я завжди була поруч з ним, спостерігала за його роботою і намагалася йому допомагати, подаючи інструменти або складаючи готові дерев’яні шпильки в коробку.

Потім він почав приносити гнуті залізні цвяхи різних розмірів, і кілька вечорів навчав мене випрямляти їх. Ми викладали цвяхи на металеві пластини, і Володя давав мені маленький молоточок.

– Міцно тримай лівою рукою цвях за капелюшок, і весь час повертай, – вчив він мене.

– Дзинь! – відповідав йому мій молоточок.

Я, семирічна дівчинка, дуже старалася. Іноді потрапляючи молоточком по пальцях, але все ж таки я навчилася їх випрямляти! Нарешті всі цвяхи випрямили.

-Колись, коли я навчуся, то пошию тобі чобітки… – задумливо пообіцяв Володя, вирішивши таким чином мене похвалити.

Я посміхнулася у відповідь.

На початку літа я дуже захворіла. Лежала з висипом і температурою 40 градусів. Почала марити. Мама викликала лікаря.

– Це серйозна, заразна хвороба. Терміново треба в лікарню, – сказав лікар, звертаючись до мами.

Мене відвезли в лікарню. У лікарні сказали, що пробуду там я 40 днів, а десять днів з них я буду перебувати на карантині, від всіх окремо, в боксі.

У приймальному відділенні мене обстригли налисо, зняли з мене абсолютно весь одяг і одягли в сорочку з фіолетовим чорнильним штампом внизу.

Я заплакала. Мене привели в крихітну окрему кімнатку, суміжну з палатою. У кімнатці – хвороблива білизна замкнутого простору без вікон, що поглинула в себе ліжко, тумбочку і… горщик.

Увечері повернувся з роботи Володя і дізнався, що мене відвезли в лікарню… Він дуже переживав.

– Що ж робити? А раптом їй там зовсім зле, а ми тут сидимо?.. – засмикав він всіх запитанням.

Вранці він відпросився з роботи і на своєму старенькому, рипучому велосипеді поїхав в обласну лікарню шукати мене.

Він знайшов вікно палати і запитав про мене. Хтось із дітей відповів, що я в боксі і не можу підійти.

Переляканий Володя кинувся до лікарів.

– Жива вона, жива. Зробили укол і дали ліки, температура трохи знизилася. Вона на постільному режимі, – пояснив йому лікар.

І він поїхав, трохи заспокоївшись.

Володя, дорогий мій Володя! Він їздив майже щодня після роботи до мене в лікарню, підходив до вікна палати.

– Як там Аля? – питав він у дітей.

Вони мені стукали в двері, говорили, що брат прийшов, але я не могла з ним побачитися.

– Мені стало краще, передайте йому, – просила я через стінку.

Через тиждень мені стало дійсно краще. Я вже почала вставати, нудоти не було, голова не паморочилася, ноги не тряслися. Виявляється, якщо встати на ліжко, то можна зазирнути через скло в сусідню палату.

Нарешті я наважилася, встала навшпиньки на ліжко, тримаючись за її спинку, і заглянула через скло в сусідню палату.

Побачене вразило мене: в сусідній палаті веселі діти регочуть, розмовляють і навіть перекидаються на ліжках! Палата була загальна – хлопчики і дівчатка 5-8 років. Мені так захотілося в цю палату! І так само перекидатися!

Я вже було вирішила спробувати зробити один перекид, але одна обставина не дала мені це зробити…

І ось настав день, коли мене перевели з боксу в палату. Я відразу ж подружилася з дівчатками і була дуже рада. На вікні в палаті була натягнута тонка сітка від мух, і я часто підходила до вікна, щоб подивитися на вулицю. Стояло спекотне літо, вікно було розчинене, тільки заважала сітка.

Вранці приїхав Володя, стояв віддалік з велосипедом, я його відразу побачила. Підійшов він до вікна і мовчить. І я мовчу. Він не впізнав мене, не знав, що я тепер -лиса…

-Вово, це я, – нарешті вимовила я і притулилася чолом до сітки.

Він теж притулився лобом до сітки і кілька секунд ми стояли мовчки.

– Аля, моя Аля, жива! А я тебе не впізнав! – вимовив він радісно.

Він мигцем глянув на мою голену голову, на якій ще десять днів тому були кіски.

-Як ти схудла, самі очі залишилися… Як ти тут? – швидко додав він.

У мене покотилися сльози і закапали на сорочку.

– Зараз добре, а в боксі погано було, – шморгнувши носом, відповіла я.

– Чого тобі принести? Тобі треба одужувати, в перший клас йти скоро… Пряників принести? – запитав він.

Трохи повагавшись, я зважилася.

– Принеси мені, будь ласка, спіднє, – збентежено відповіла я.

– Білизну? – перепитав він, здивувавшись. Я кивнула.

– Принесу, принесу ввечері, – заспокоїв мене Володя.

Я довго дивилася на його постать на велосипеді, який піднімає за собою стовп річного пилу.

Увечері вся сім’я прийшла мене відвідувати, Шури тільки не було. Володя всіх підвів до добре знайомого йому вікна. Всі заговорили навперебій. Жаліли мене, сказали, що передали для мене гостинці, говорили, щоб я їла і одужувала, а то скоро, мовляв, в школу.

Я кивала головою і чекала. Володя  підійшов до сітки.

– Я спіднє тобі приніс і сорочечку, – сказав він пошепки.

– Дякую, братику, – також пошепки відповіла я з вдячністю.

На наступний день я могла перекидатися разом з усіма…

Час в палаті пролетів швидко, на початку серпня мене виписали додому. І ось ми – вдома, в кімнату зайшли разом з Володею.

У центрі кімнати, освітленій полуденним серпневим сонцем, прямо на столі стояли… маленькі чобітки!

– Я обіцяв тобі чобітки. Ось, зшив! Приймай! – сказав брат і засміявся.

Я притиснула до себе чобітки і завмерла від щастя, яке переповнило мене.

Чобітки були незвичайні: головки хромові, з чорної шкіри, а халяви – з сірого брезенту, комбіновані. Але виглядали вони дуже симпатично, тим більше, мені в школу йти. Для післявоєнного часу вони були просто прекрасні!

Я їх одягла – якраз на мене! Внутрішньо-фланелева підкладка, м’яко і тепло. У них я і пішла в перший клас. Носила всю осінь, до валянок.

З плином часу, я підозрювала, що чобітки шили, мабуть, всім колективом майстерні, там всі знали, як переживав за мене брат. Але я жодного разу нікому не сказала про своє припущення. Нехай буде так, як сказав мій дорогий брат Володя!

Алла Курмаєва

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page