fbpx
життєві історії
У Валентини пропала дочка, залишивши їй чотирирічну онуку. Коли минув перший розпач і Валентина усвідомила, що втікачку їй не знайти, то, змусивши замовкнути біль, образу і страх – жінка, вже в похилому віці, взялася виховувати Яринку сама. І тут неочікувано для всіх приїхала звідкілясь мама Ярини Ліда. Раптом захотіла стати мамою своїй дорослій дочці

У Валентини пропала дочка, залишивши їй чотирирічну онуку. Коли минув перший розпач і Валентина усвідомила, що втікачку їй не знайти, то, змусивши замовкнути біль, образу і страх – жінка, вже в похилому віці, взялася виховувати Яринку сама.

Було дуже важко, часом навіть здавалося, що немає сил: ні моральних, ні фізичних. Але вона розуміла, що віддати дитину в дитбудинок буде ще однією зрадою, тепер уже з її боку. Спочатку зрадила Яринку мати, а тепер відмовиться ще й бабуся… Це усвідомлення і тримало її на плаву, довало сил, змушувало не опускати руки.

Минали роки…

Яринка зростала, перетворилася у красиву і розумну дівчину, але тут в родину прийшла біда, яка не питає дозволу – Валентина захворіла і злягла, лікарі сказали, що їй вже не піднятися.

У Валентини двоє дітей, але за нею доглядає онука Яринка, яку вона виростила, як свою рідну дочку.

І тут неочікувано для всіх приїхала звідкілясь мама Ярини Ліда. Раптом захотіла стати мамою своїй дорослій дочці. На що Ярина відповіла: “Моя мама – це моя бабуся. Це вона мене виростила і виховала. Все, що знаю і вмію – це від неї.”

А мораль цієї історії така: “Що посіємо, те й пожнемо.”

Валентини не стало. Квартира бабусі залишилася Яринці. З мамою вона не спілкується, а Лідія знову десь завіялася…

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page