У вашому віці, Світлано Василівно, вже до церкви кожної неділі треба ходити, і про “вічне життя на небесах” думати, а не ходити з кавалерами під ручку по парку. У нас містечко невеличке, невже не чуєте, як люди перешіптуються, коли вас бачать? – А що мені люди? Я одна чотирьох дітей на ноги поставила. Можу я хоч на старість літ відчути, що таке жіноче щастя! Але я впевнена, тут прихована геть інша суть.
Я завжди допомагала своїм дітям. Я ніколи їх не обділяла, хоч у мене їх четверо.
У мого старшого сина Андрія вже двоє дітей. З невісткою стосунки не склалися, хоча я до їхньої родини не втручаюся. Хай живуть як хочуть. Леся завжди демонструє невдоволення в мій бік, але я вже навчилася не звертати на це уваги.
Її неповага в мою сторону не знає кордонів. Весь негатив я ковтала, щоб здаватися мудрішою з неї.
Дітей я виховувала сама, адже чоловік проміняв сім’ю на молоду дамочку. Проте нещодавно я познайомилася з чоловіком, і між нами виникла симпатія. Ми почали зустрічатися, ходити на побачення та проводити разом вихідні. І тепер моя невістка місця собі не знаходить.
До цього я няньчила онуків. Так як підробіток у мене був віддалений, часу вільного було достатньо. Невістка звалювала на мене дітей постійно, навіть не цікавилася моїми планами.
Оскільки старший син із дружиною живуть у сусідньому будинку, онуки в мене бували частіше, ніж удома. Однак коли Леся помітила, що я десь пропадаю, почала злитися. А потім заявила:
– Доглядайте за онуками і не смішіть людей. Ви що, не чуєте, вже весь район шушукається з вашого роману зі Степаном Васильовичем!
Мовляв, мені треба про “вічний світ” вже думати, і кожної неділі в церкву ходити, а не на побачення бігати. Я тоді їй і висловилася, увірвався мій терпець.
Я нікому нічим не зобов’язана! Чому я повинна все життя на побігеньках біля неї і онуків бігати? У мене своє життя!
Тепер Леся зі мною не розмовляє та з онуками не дає бачитися. Андрій у відрядженні, не хочу його турбувати. Що мені робити?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
