Так і не змогла Любов Іванівну (свою свекруху) мамою кликати. Лише один раз, коли під час весілля староста вручав грамоту, присвоївши мені нове звання “невістки”, я мала сказати одну фразу: “Дякую, мамо, за сина!”
Так я і сказала. Перший і останній раз до свекрухи “мамо”.
Чомусь більше не змогла – і все! Можете засуджувати мене, але така вже я погана. Прийшовши в невістки, як то буває у молодят, почали звивати своє сімейне гніздечко по-своєму. Мені на той час було 20, а чоловік на десять років старшим був.
У всьому мене підтримував, тому зі своєї кімнати почали виносити старі меблі: серванти, креденси, тумби… А свекруха була недовольна. “Як так, Галю, – мовила вона мені, – ми з дідом так довго заробляли на ці меблі, а ти прийшла і свої “порядки” заводиш”.
Мені було важко пояснити батькам чоловіка, що ми хочемо нові меблі, а ці вже застаріли. На таких побутових дрібницях почались наші непорозуміння.
Моя тітка мене навчала, завжди радила: “Галю, лагідне телятко – двох мамок ссе. Будь хитріша, кажи “мамо, підкажіть, поможіть”. Та мені ніяк не виходило так казати.
Люба Іванівна не хотіла й слухати про зміни, вона належала до тих людей, що не хочуть кардинальних ремонтів, а точніше – любила все накопичувати в хаті, зберігати, як кажуть “плюшкіним” була.
Коли на світ мала з’явитись наша перша дитинка, я хотіла, щоб наша кімната була облаштована якнайкраще. Ми з чоловіком все ж таки наскладали і купили нові меблі. Коли виносив шафу чоловік, то свекор вигукував: “Не дозволю! Тільки тоді, як мене не стане на цьому світі, ви таке зробите.” Пам’ятаю, мені було так лячно, я ж то вже при надії була.
Як бачите, наші стосунки не складались, тому ні “мамою”, ні “татом” не могла я називати чоловікових батьків.
Відповідно, він моїх теж не називав.
Пам’ятаю, як одного разу прийшла сестра свекрухи і почала мене навчати, як маю жити, як маю звертатись до свекрухи та свекра. “Йой, Галю, схаменись, сусіди чують. Як будеш казати “чуєте,” ,”знаєте” . Та кажи “тато”, “мама”. Але і їй теж не вдалось донести до мене цей життєвий урок.
Просто, якщо не може людина так звертатись, то краще не заставляти!
Хіба не так?
Автор – Наталя У
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
