fbpx
життєві історії
У всьому чоловік мене підтримував, тому зі своєї кімнати почали ми виносити старі меблі: серванти, креденси, тумби. А свекруха була недовольна. “Як так, Галю, – мовила вона мені, – ми з дідом так довго заробляли на ці меблі, а ти прийшла і свої “порядки” заводиш”. Та найцікавіше трапилося, коли я була при надії. І хтось ще буде мене заставляти цих людей “мамою” і “татом” називати

Так і не змогла Любов Іванівну (свою свекруху) мамою кликати. Лише один раз, коли під час весілля староста вручав грамоту, присвоївши мені нове звання “невістки”, я мала сказати одну фразу: “Дякую, мамо, за сина!”

Так я і сказала. Перший і останній раз до свекрухи “мамо”.

Чомусь більше не змогла – і все! Можете засуджувати мене, але така вже я погана. Прийшовши в невістки, як то буває у молодят, почали звивати своє сімейне гніздечко по-своєму. Мені на той час було 20, а чоловік на десять років старшим був.

У всьому мене підтримував, тому зі своєї кімнати почали виносити старі меблі: серванти, креденси, тумби… А свекруха була недовольна. “Як так, Галю, – мовила вона мені, – ми з дідом так довго заробляли на ці меблі, а ти прийшла і свої “порядки” заводиш”.

Мені було важко пояснити батькам чоловіка, що ми хочемо нові меблі, а ці вже застаріли. На таких побутових дрібницях почались наші непорозуміння.

Моя тітка мене навчала, завжди радила: “Галю, лагідне телятко – двох мамок ссе. Будь хитріша, кажи “мамо, підкажіть, поможіть”. Та мені ніяк не виходило так казати.

Люба Іванівна не хотіла й слухати про зміни, вона належала до тих людей, що не хочуть кардинальних ремонтів, а точніше – любила все накопичувати в хаті, зберігати, як кажуть “плюшкіним” була.

Коли на світ мала з’явитись наша перша дитинка, я хотіла, щоб наша кімната була облаштована якнайкраще. Ми з чоловіком все ж таки наскладали і купили нові меблі. Коли виносив шафу чоловік, то свекор вигукував: “Не дозволю! Тільки тоді, як мене не стане на цьому світі, ви таке зробите.” Пам’ятаю, мені було так лячно, я ж то вже при надії була.

Як бачите, наші стосунки не складались, тому ні “мамою”, ні “татом” не могла я називати чоловікових батьків.

Читайте також: Ми з чоловіком живемо в моїй квартирі, тому коли від хресної йому перейшла ця однокімнатна, ми зробили ремонт і повністю підготували її до оренди. Минав час, а квартира пустувала. Я ж почала підганяти Дмитра, як-не-як, а пропадають гроші. І лише згодом я довідалася, що там вже давно живуть, тільки не орендарі, а “друга” сім’я брата мого чоловіка. Я не знаю, як тепер маю дивитися Тетяні в очі. Дмитро каже мовчати

Відповідно, він моїх теж не називав.

Пам’ятаю, як одного разу прийшла сестра свекрухи і почала мене навчати, як маю жити, як маю звертатись до свекрухи та свекра. “Йой, Галю, схаменись, сусіди чують. Як будеш казати “чуєте,” ,”знаєте” . Та кажи “тато”, “мама”. Але і їй теж не вдалось донести до мене цей життєвий урок.

Просто, якщо не може людина так звертатись, то краще не заставляти!

Хіба не так?

Автор – Наталя У

Передрук заборонено!

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

You cannot copy content of this page