Мені було 17, коли я познайомилася з Романом. Закохалася в нього по вуха, не могла ні їсти, ні спати, та й дихати я теж без нього не могла. Йому було 25 і він для мене був всім, цілим світом. До того ж, мав хорошу роботу, свою машину і квартиру.
Мої батьки були проти наших стосунків, але коли мені виповнилося 18 років, вони змирилися і притйняли мого обранця. У день народження я зібрала речі та переїхала до Роми. Я не пішла вчитися, а влаштувалась на заправку. Так ми прожили майже рік.
На початку грудня Романа відправили у термінове відрядження, і він зник. Просто зник – мобільний вимкнений, в інтернеті не відповідає і продивляється повідомлення. Перші кілька днів я вірила, що, можливо, у нього зіпсувався зарядний пристрій, можливо щось із телефоном, а доступу до мерепжі немає. Не спала ночами, чекала такого жаданого сигналу, хоча би коротенького смс, але його не було.
Перед святами батьки забрали мене до себе, але я щодня, а бувало щодня по 3 рази бігала до нас з Ромою на квартиру. Мені все здавалося, що коханий приїхав, але, на жаль.
Якось увечері, вже сутеніло, я йшла з квартири, просто брела. Плакати вже не було сил, я просто ковтала сльози, я не знала, де його шукати. Я знала його прізвище, знала, що він із дитбудинку, батьків немає, знала, що є сестра Марина, мешкає вже 10 років в Італії, але я нічого не могла зробити.
І тут я її помітила. У жінки були пронизливі чорні очі-вуглинки, а на голові квітчаста хустка. Вона сиділа на лавці у сквері, і мене немов магнітом потягнуло до неї. Не знаю, чого підійшла до неї. Ні, тепер якраз вже знаю. Але щоб зрозуміти це, знадобилися роки.
Я, звичайно, дуже здивувалась, коли вона сказала, що він мені не чоловік, і ніколи ним не буде. Вона сказала, що для мене незабаром розкриється таємниця його зникнення, що буде важко. Насамкінець вона промовила, що моя донька сама собі батька вибере, а Романа я побачу, коли про нього навіть думати забуду. Тоді для мене всі її слова здавалися смішним та безглуздим. Та я чомусь зняла маленьке золоте колечко з пальця і простягла їй на знак подяки. За що й навіщо – я не думала про це у ту мить.
Зі скверу я знову пішла додому до Роми. Там мені стало якось недобре, цього вечора я вирішила залишитися ночувати там. З ранку мене розбудив дзвінок у двері, виявилося, прийшла власниця квартири, яку Роман винайняв на 1,5 роки. І ось оренда закінчилась. На мої пояснення вона мені показала копію паспорта, і тоді я все зрозуміла: прізвище інше, одружений, є син… Мій світ полетів у безодню.
За тиждень я дізналася, що при надії. Торішнього серпня на світ з’явилася донька Ганна Романівна. Я навіть тоді все ще сподівалася, що це не так, що він повернеться, але дива не сталося.
Коли донька трохи підросла, я почала сама винаймати квартиру окремо від батьків. Ані було 5 років, коли в нас зірвало кран посеред ночі. Я не знала, що робити. Я розуміла, що зараз прийдуть сусіди знизу і матиму проблеми. І тут пролунав дзвінок, прийшла сусідка, почала кричати, на її голос вийшла донька і сказала:
– А чого Ви кричите, тато вже йде, все полагодить.
І тут ми почули кроки. Сходами піднімався сантехнік, сусідка подивилася і каже:
– Ну якщо тато сантехнік, то чого Ви мовчали, нехай і до мене зайде.
Мишко виявився досить приємною і порядною людиною, і зовсім не сантехніком, а майстром ЖЕКу, а тоді його викликали зовсім в інший будинок, він просто помилився адресою. Нам з Ганнусею на щастя!
Ми одружені вже 4 роки, у нас росте спільна донька Катруся. І згодом я зрозуміла, що все, що сказала ворожка, та чорноока циганка у сквері, збувається.
Десь у глибині душі я досі не хочу повністю забувати Романа. Не тому, що ще кохаю, а тому, що мені лячно знову побачити його, а найбільше – почути правду. Але я відчуваю, що у якийсь момент мого і Аніного життя це станеться.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
