Учора син прийшов просити грошей, але я йому відмовила. А як ще, нам з чоловіком на пенсію скоро виходити, не час розкидатись коштами!
Хто жив за Союзу, знає, що гроші треба зберігати не в банку, а під подушкою. Набагато надійніше. І розкидатися ними не варто, бо невідомо, що буде завтра. За таким принципом я живу і, дякувати Богу, не скаржуся. Хоча якісь проблеми все ж таки є. Наприклад, недавнє непорозуміння із сином.
Ми з чоловіком живемо разом уже 40 років. У нас були різні періоди, навіть колись хотіли подати на розлучення. Але зараз, коли пристрасті вщухли, образи забулися і хочеться тільки спокою, все якось налагодилося.
У нашій великій квартирі живемо ми та кіт. Він у нас улюбленець, створює гарний настрій нам із чоловіком, тож я всім задоволена.
А ось єдиний син Георгій іноді засмучує. Він хороший хлопець. Вже дорослий. Але мене не влаштовує, як він поводиться, коли поруч його дружина. Розумієте, я не проти, коли сімейна пара стає одним цілим. Приймає рішення разом і таке інше. Одна голова добре а дві краще.
Але ж не тоді, коли всі рішення ухвалює одна людина, та ще й жінка. Чоловік має бути чоловіком. Тим більше, мій син.
Георгій і Ірина одружилися 5 років тому. Вона дівчина розумна, я навіть сказала б хитра. Це нічого, для життя знадобиться. Він простіший, пряміший. Але також розумний. Працює в офісі, гроші додому приносить, дружині допомагає. Чого ще хотіти? Звичайна середньостатистична сім’я, як мені здається.
Нашим весільним подарунком для молодих була квартира. Двокімнатна. Взяли на вторинному ринку, тож з ремонтом там все було не дуже. Зате район непоганий і цегла. Добре, що у них були відкладені гроші, і ремонт молоді зробили чудовий, на свій смак. Робилося все як для себе. Мені цей момент дуже сподобався.
Взагалі, як я сказала з самого початку, гроші я волію зберігати у готівковому вигляді. Не довіряю електронним рахункам та іншим новомодним способам оплати. Твій рахунок можуть зламати, або держава наша перерахує собі в кишеню якусь частину просто так. Всяке буває.
Отже, у нас є сейф, куди ми складаємо накопичене, очікуючи відходу на пенсію. Адже тоді ми з чоловіком будемо самі себе утримувати.
Я чудово знаю, що син про нас не зможе подбати. Георгій має сім’ю, гроші всі йдуть туди. До того ж, це раніше люди вірили в ідею того, що, поки молодий, треба працювати. А зараз всі хочуть пожити, поки є можливість. А що там буде на старості – розмова окрема.
Отже, накопичені гроші для нас важливі, як рятувальний круг для корабля.
Але рік тому у сина з його дружиною з’явилися діти. Хлопчики-близнюки. Я, звичайно, онукам дуже рада, готова сидіти з ними хоч цілий вечір. Тим більше що вони пішли в тата: не хникають, поводяться тихо; прекрасні діти. Але для них потрібен простір.
Раніше я сказала б, що двокімнатна квартира для такої родини підійшла б дуже добре. Але сьогоднішні стандарти для молоді, як на мене, дещо завищені. Тож їхнє сімейство вирішило продати вже свою двокімнатну квартиру та купити будинок.
Що ж, ідея, мабуть, непогана. Але треба зуміти її продати. Адже доплата до виручки від квартири все одно має бути суттєвою. А які зараз відсотки у банків я навіть не знаю.
Але виявилося, що мій син і невістка до банку ходити навіть не збиралися. Натомість у них виник прекрасний, на їхню думку, план, у якому забезпечити їх грішми мали ми з чоловіком.
Я серйозно. Вони думали продати нашу квартиру і в нас же «позичити» грошей на покупку приватного будинку. Зовсім не дорогого, за їхніми словами.
Звичайно, ми відмовили. Більше того, я чудово розумію, чия це була ідея. Адже мій син, коли ми жили разом, у мене зайвої копійки не просив. А тут на тобі. Відчиняйте, батьки, скарбничку, ми переїжджати надумали.
Звичайно ж, невістка постаралася. Були прохання, умовляння, а потім і поконфліктувати більш серйозно встигли. Однак ми залишилися при своєму. Наші накопичення нам ще знадобляться.
Найцікавіше, що до сватів вони йти не хочуть. Адже мама з татом моєї невістки їм одразу би відмовили, я впевнена. А тут, бачите, на емоціях можна погратись. Тепер невістка не дозволяє мені бачитися з онуками. З таким натяком, мовляв, я ж не даю їм можливості рости в добрих умовах, у гарній просторій оселі.
Але ми з чоловіком розуміємо, що якщо зараз підемо назустріч, дамо в борг, то до отримання цих грошей назад ми точно не дочекаємося. І потім, поки онуки зростатимуть, ми що, на паперті стояти повинні з простягнутою рукою?
Ну вже ні. Ми ще не старі. Цілком собі теж хочемо радіти, подорожувати та жити. У молодих ще багато часу, а нам уже відпочивати пора. А це, як ви знаєте, зовсім не безкоштовно, особливо зараз. коли життя стало таке дорогезне. Та моя рідня і друзі вважають, що ми не праві, і діти й онуки – це головне.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
