Учора – знову ввечері дзвінок. Сестра, плачеться, як завжди, що дітей нема чим годувати, цього разу грошей їй 15 тисяч гривень треба.
Недарма ж кажуть, що нахабство – друге щастя. Особливо у випадку моєї дорогої сестрички Оксанки та її чоловіка.
– Та що вже цього разу? – вийшла з кухні моя мама.
– Ох, мамо, нічого нового, Оксана.
– Знову грошей хотіла позичити?
– Яка ти досі наївна! Позичити! Тримай кишеню ширше – раптом із боргами розрахується. Скільки в тебе вона позичила?
– Дай згадати. А! Весною, коли Юру скоротили, Оксана попросила дати їй, скільки не шкода. Мовляв, до мого дня народження у вересні віддадуть. Я зайшла до банку, подивилася, що на рахунку. Залишила про всяк випадок три тисячі, а двадцять одну перевела їй на карту.
– Супер! Вже літо. І що? Хоч почали щось повертати?
– Ні, Оленко, чим їм повернути? Адже Юрко без роботи сидить. Я особливо не сподіваюся на віддачу, потроху щомісяця відкладаю знову.
– Оце ключові слова – «без роботи сидить». Не казала тобі, але й у мене вона виклянчила три з половиною тисячі євро – понад третину тих, що я за три роки заробила в Італії. Це у лютому було. Це ж які гроші зараз по курсу нинішньому!
Адже раніше кожен місяць я без будь-яких прохань їм передавала по 300 євро. На їжу, вона сама казала, вистачало. Та й «дитячі» гроші капають, хоч і трохи. Коли я приїхала у відпустку, одразу ж минулого тижня відвідала родичів, подарунки принесла.
І що? Зять Юрко справді дома сидить, грає в «Танчики». Оксана хоч дітьми займається. А цей, незручно сказати, чоловік називається.
Запитую: «Юр, а що там із роботою?» – «На жаль, не вдається знайти гідну, та й не хочу офіційну, щоб не забрали». – «А ти, доки її знайдеш, піди на будь-яку, от хоч кур’єром. Читала: “потрібні”»
А він мені: “Ну, ти даєш! Може, мені в вантажники податися? На хвилиночку, я виш закінчив, пам’ятаєш?”
– А ти йому що? – несміливо обірвала мій монолог мама.
– Ма, у мене аж дихання сперло. Я ж дуже добре пам’ятаю, як тато, відпрацювавши на кафедрі та у відділенні, за добу чергував у бригаді швидкої допомоги, коли ти в декреті з Оксаною була. І жодного разу не згадував ні про рівень освіти, ні про докторську дисертацію. Навпаки, тішився новим досвідом.
Але сенсу не було говорити Оксані й зятю про це: вони, ровесники, не зможуть згадати те, чого не бачили. У них мої слова не викликали б жодних асоціацій.
– Я тоді теж, як тільки Оксана навчилася сидіти, вечорами стала пекти торти на замовлення. Два-три на день. А ти, восьмирічна, доглядала її, поки я з випічкою поралася.
Як зараз бачу: мала в манежі, а ти на підлозі сидиш і, прикривши очі долоньками, вимовляєш: «Ку-ку!» Оксанка заглядає, шукає, куди ти зникла, розгублено дивиться, але коли ти забираєш руки від очей, вона так радісно регоче.
– Так, нам тоді було весело, що й казати. А з обрізків коржів та залишків крему виходив десерт. Ти жартома просила вибачення, що для прикраси не вистачило крему. На це тато поважно відповідав: «Нічого, черево не дзеркало», і ми ласували крихітними ромбиками, намазаними кремом, варенням або желе. Смачно досі.
– Знаєш, доню, не можу зрозуміти, чому вони знову звернулися до тебе по допомогу. Ми й так допомагаємо, через день готую їжу для них.
– На мою думку, так все зрозуміло: по вуха в боргах, у всіх своїх друзів і знайомих вони вже напозичалися – от і пішли по другому колу. Оксана у мене 15 тисяч гривень попросила. Але ні, я вирішила: більше не даватиму їм грошей. Зазирнула в гаманець – там сума більша за ту, що Оксана просила. І на картці запас є.
Але сестрі я цього разу сказала: «Нічого канючити, Оксан. Поки твій благовірний не почне працювати, не чекайте грошей від мене, мені вони самій потрібні.
– Дочко, а ти точно не сумніваєшся у своєму рішенні? Тобі сестру й племінників не шкода?
– Та якби, мам, не сумнівалася, не почала би цю розмову. Звичайно шкода, але що робити? Вони завжди так і будуть жити на нашому утриманні, якщо знову дати.
Чи все таки дати?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, ibilingua.com.