— Уляно, підготуй кімнати, ми з чоловіком вирішили, що в центрі нам буде зручніше, — голос Світлани в слухавці звучав як наказ господині. Вона вирішила прибрати до рук спадок, не питаючи нашої згоди, і зупинятися не збиралася.
У житті Уляни все йшло своїм розміреним шляхом. Вона ніколи не хапала зірок з неба, але завжди цінувала те, що мала. Разом із чоловіком Володею вони зуміли побудувати міцний дім, де панував спокій. Їхня невелика оселя була наповнена теплом, а підростаючий син Максим був головною радістю. Володя працював на будівництві, знав ціну кожній заробленій копійці, а Уляна вела господарство та займалася підробітками на дому.
Ситуація з житлом у них була стабільною, але не розкішною. Проте кілька років тому доля зробила їм несподіваний подарунок. Тітка Володі, жінка похилого віку, яка завжди була дуже прихильною до племінника, вирішила змінити своє життя. Вона зустріла чоловіка своєї мрії, такого ж поважного віку, і переїхала до нього в інше місто, залишивши свою простору квартиру Володі. Це була велика квартира в центрі, з високими стелями та сонячними кімнатами.
Володя з Уляною порадилися і вирішили не переїжджати. Їх цілком влаштовувало нинішнє затишне гніздечко, а велику квартиру вони вирішили здавати. Кошти від оренди стали суттєвою підтримкою для сімейного бюджету. Вони відкладали ці гроші на навчання Максима, на його майбутнє, адже в наш час освіта потребує чималих вкладень. Все було прозоро, чесно і спокійно, поки на горизонті не з’явилася далека родичка Володі — його двоюрідна сестра Світлана.
Світлана завжди відрізнялася особливим характером. Вона вважала, що світ їй щось винен. У неї було троє дітей, чоловік, який часто змінював роботу, і хронічна відсутність грошей. Жили вони в старій хатині на околиці, де ледь вистачало місця для всіх. Уляна завжди намагалася допомагати їй: то речі дитячі передасть, то продуктами підсобить. Але Світлані цього було замало. Коли вона дізналася про пусту квартиру, яка приносить Володі дохід, її спокій зник назавжди.
Одного вечора, коли Уляна саме готувала вечерю, задзвонив телефон. Це була Світлана. Голос її був незвично лагідним, що одразу насторожило Уляну.
— Уляно, дорога, як ви там? Як Максимко? — почала Світлана.
— Дякую, все добре. Ти щось хотіла? — прямо запитала Уляна.
— Та от думаю, як же несправедливо світ влаштований. Ми тут у п’ятьох на двадцяти метрах тулимося, дітям дихати нічим. А у вас квартира стоїть, чужі люди там топчуться. Хіба це по-людськи?
Уляна на мить заніміла. Вона не очікувала такої прямолінійності.
— Світлано, це квартира Володіної тітки. Ми її здаємо, ці гроші йдуть на дитину. Ти ж знаєш.
— Ой, та що там ті гроші. Рідня ж важливіша! Я от подумала, ми завтра з речами під’їдемо. Ви ж ключі дасте? Нам багато не треба, одну кімнату займемо, а там побачимо.
Уляна відчула, як холодок пробіг по спині. Вона сприйняла це як невдалий жарт і спробувала перевести розмову в інше русло. Проте наступного ранку Світлана зателефонувала знову.
— Слухай, Уляно, а ви меблі з тієї великої кімнати кудись вивезли? Бо нам треба знати, чи влізуть наші ліжка. — голос Світлани звучав так впевнено, ніби переїзд був справою вирішеною.
Уляна зрозуміла, що ситуація виходить з-під контролю. Вона дочекалася Володю з роботи і все йому розповіла. Чоловік, зазвичай спокійний і виважений, цього разу не стримався.
— Вона що, зовсім розум втратила? — вигукнув Володя.
— Я не знаю, вона говорить про це так, ніби ми вже домовилися. — тихо відповіла Уляна.
— Ніяких переїздів! У нас там люди живуть, у нас договір. І взагалі, чому я маю віддавати своє майно тому, хто просто вирішив, що йому так зручніше? Я працюю з ранку до ночі, тітка мені довірила цю квартиру не для того, щоб Світлана її за місяць захарастила.
Володя пройшовся кімнатою, нервово стискаючи руки.
— Ти їй дзвони і кажи прямо — ні. Жодних розмов про коробки і ліжка.
Уляна набралася хоробрості і зателефонувала Світлані. Розмова видалася важкою.
— Світлано, ми з Володею поговорили. Ми не можемо пустити вас у квартиру. Вона зайнята, і нам потрібні ці гроші.
— Ах, ось як? Значить, гроші вам дорожчі за родину? — голос Світлани миттєво змінився на крик.
— Це не питання вибору між грошима і родиною. Це наше майно і наші плани на життя.
— Та яке там майно! Вам воно задарма дісталося! Ви просто жадібні! Побачиш, життя вас навчить!
Світлана кинула слухавку, але на цьому історія не закінчилася. Через кілька днів Уляна помітила Світлану біля під’їзду тієї самої квартири. Вона розмовляла з сусідами, щось емоційно розповідаючи і розмахуючи руками. Як виявилося пізніше, вона намагалася переконати людей, що вона — справжня власниця, а Уляна з Володею незаконно вигнали її на вулицю з дітьми.
Ситуація ставала дедалі напруженішою. Світлана почала писати повідомлення Володі, звинувачуючи його у всіх бідах своєї сім’ї. Вона навіть приїхала до нього на роботу, влаштувавши там справжню виставу перед колегами.
— Володю, як ти можеш дивитися в очі своїм дітям, знаючи, що мої сплять на підлозі? — кричала вона на весь майданчик.
— Світлано, іди додому. Не ганьби себе і мене. — намагався заспокоїти її Володя.
— Не піду! Поки не даси ключі! Ти ж багач тепер, тобі квартира зайва!
Володі довелося викликати охорону, щоб вивести родичку за межі об’єкта. Це стало останньою краплею. Він зрозумів, що просто так Світлана не відступить. Її нахабство не мало меж, а впевненість у власній правоті була просто непохитною.
Минув тиждень. Уляна сподівалася, що буря вщухла, але одного дня їй зателефонували орендарі з тієї самої квартири. Голос дівчини на іншому кінці дроту тремтів.
— Уляно, тут якась жінка намагається виламати двері. Вона каже, що це її квартира і вона тут буде жити. Вона привезла якісь вузли, дітей… Ми викликали поліцію.
Уляна з Володею негайно поїхали туди. Картина, яку вони побачили, була вражаючою. Світлана сиділа на купі мішків прямо в коридорі під’їзду, навколо неї бігали діти, а поліцейські намагалися пояснити їй, що вона не має права тут перебувати.
— Це моє! — верещала Світлана. — Мій брат мені обіцяв! Вони вкрали документи!
Володя підійшов до поліцейських і показав документи на право власності та договір оренди. Світлану врешті-решт змусили піти, але вона йшла з прокльонами на вустах.
— Ви ще пошкодуєте! Ви не люди, ви звірі! Щоб вам та квартира поперек горла стала!
Після цього випадку орендарі, налякані таким розвитком подій, вирішили з’їхати. Вони не хотіли мати справ з божевільними родичами господарів. Квартира залишилася порожньою. Володя був пригнічений. Дохід зник, а на душі залишився неприємний осад.
Уляна намагалася втішити чоловіка.
— Може, нам варто було якось інакше з нею поговорити? — невпевнено запитала вона одного разу.
— Як інакше, Уляно? — Володя подивився на неї втомленими очима.
— Ми ж намагалися по-доброму. А вона просто прийшла і хотіла забрати те, що ми будували роками. Це не допомога, це грабунок серед білого дня, прикритий родинними зв’язками.
Минуло кілька місяців. Квартиру вони так і не здали — боялися нових витівок Світлани. А сама Світлана продовжувала розпускати плітки по всьому місту, виставляючи Володю та Уляну монстрами. Деякі спільні знайомі навіть перестали з ними вітатися, повіривши в її версію подій.
Одного разу Уляна зустріла Світлану в магазині. Та виглядала ще гірше, ніж раніше, але погляд залишався таким же колючим і повним ненависті.
— Ну що, радієте? — прошипіла вона, проходячи повз. — Квартира порожня, а ми далі в тісноті. Тепер ви щасливі?
Уляна нічого не відповіла. Вона зрозуміла, що в цій ситуації немає переможців. Є лише розбиті стосунки та гіркота від того, що близька людина може бути настільки засліплена власною заздрістю.
Життя в їхньому домі вже не було таким спокійним, як раніше. Постійне очікування чергового підступу з боку Світлани виснажувало. Володя став мовчазним, а Максим часто запитував, чому тато такий сумний.
Ця історія змушує замислитися над багатьма речами. Чи справді родинні зв’язки дають право на чуже майно? Де проходить межа між допомогою та нахабством? І чи варто приносити в жертву власний добробут заради тих, хто не цінує нічого, окрім власної вигоди?
Кожен із нас може опинитися в подібній ситуації, коли нахабство інших стає випробуванням для нашої совісті та витримки. Як вчинити, щоб залишитися людиною і водночас не дозволити витерти про себе ноги?
А як би ви вчинили на місці Володі та Уляни? Чи варто було поступитися і пустити родичку, щоб зберегти мир у родині, чи захист власних інтересів є важливішим у такій ситуації? Поділіться своїми думками у коментарях, нам дуже важливо знати вашу думку. І якщо ця історія зачепила ваше серце, будь ласка, поставте свою вподобайку — це допоможе нам створювати для вас ще більше цікавого контенту. Ваша підтримка — це те, що надихає нас рухатися далі! Що ви думаєте про таку поведінку Світлани? Чи можна виправдати її вчинки важким матеріальним становищем? Чекаємо на ваші відповіді.
