Усе через ліниві вареники. У п’ятницю до нас приїхала на два тижні моя свекруха Неля Матвіївна. Скучно їй стало в своєму райцентрі, захотілося їй провітритися в Полтаву. Ну так і провітрилася б – по магазинам, в кіно чи ще там кудись. Так ні ж, треба було оце вчудити.
Ми з чоловіком і синочком живемо в Полтаві, в своїй квартирі. Максим з маленького райцентру, я – зі ще меншого села, батьки у нас не багаті, тому ми всього досягали самі. Познайомилися в університеті, почали зустрічатися, закохалися. Коли закінчили навчання, вирішили податися закордон і заробити собі на старт сімейного життя.
Нам все задумане вдалося: за 5 років в Німеччині й Італії заробили собі на двокімнатну квартиру. яку оформили навпіл, і кожному по машині. Повернулися, розписалися. Почалося сімейне життя, через два роки народився Арсеній. Я в цілому всім задоволена, все є, з чоловіком кохаємо одне одного.
З батьками з двох сторін в нормальних стосунках, час від часу провідуємо їх. Мої батьки за всі сім років нашого шлюбу були у нас лиш раз – вони взагалі великі домосіди, не люблять нікуди з села зайвий раз їхати. У них просто все є – облаштований будинок і все в ньому, зручності й таке інше. Тримають кілька теплиць, маленьке господарство і з того живуть.
Мама Максима вже на пенсії, живе в райцентрі недалеко від Полтави. Вона у нас – частіший гість. Ще коли на початку нашого сімейного життя мама Максима приїздила в гості, вона дуже намагалася мене повчати і вчити доглядати за її єдиним сином. Але на мені де сядеш – там і злізеш.
Я ще тоді їй пояснила, що напівфабрикати в наш час – дуже хороша історія, без них ніяк, адже я зайнята на роботі не менше її сина і заробляю також з чоловіком майже на рівні. До того ж ми навіть працюємо в одній компанії, тільки за різними графіками.
Але свекруха все одно щоразу, коли у нас буває, висловлює в тій чи іншій формі своє обурення тим, що у мене дуже рідко бувають перші страви, а їмо ми здебільшого каші на гарніри, салати і якісь м’ясні готові напівфабрикати. Ну та мені байдуже на її думку, щиро кажучи.
Ну але це вже Неля Матвіївна переборщила, як то кажуть. Приїхала вона до нас у минулу п’ятницю, сказала, що на два тижні, скучно їй стало в своєму райцентрі, захотілося їй провітритися в Полтаву. Ну так і провітрилася б – по магазинам, в кіно чи ще там кудись. Так ні ж, треба було оце вчудити.
Увечері в п’ятницю, вже після вечері, я сказала, що на сніданок приготую ліниві вареники, ми всі їх дуже любимо зі сметанкою, з кавою. Коли свекруха зазирнула в холодильник і запитала, де ж творог, я чесно відповіла, що в мене в морозилці лежать дві пачки вже готових вареничків однієї фірми, яка їх робить дуже смачно, нам подобаються.
Неля Матвіївна у відповідь чмихнула щось, але нічого не сказала.
У вихідний я люблю поспати трохи довше, до 9 години приблизно, та й чоловік і синочок люблять повалятися у вихідний, мультики разом подивитися.
Отже, я вмилася, зробила всі ранкові речі і вийшла на кухню варити вареники на сніданок. Але обидві пачки вареників-напівфабрикатів були в смітнику, а вона вже ліпила свої! Зранку навіть на ринок по творог збігала!
Я нічого не сказала, просто пішла й зібрала все необхідне для себе й Арсенія, і поки чоловік ще дрімав, я поїхала в село до свої батьків. По дорозі вже набрала і попередила шефа, що десь зо два тижні попрацюю віддалено – благо, у мене така робота, що дозволяє таку форму праці.
Тепер Максим щодня мені надзвонює і просить повернутися, а я сказала, що тільки тоді, як його матуся щезне з нашої оселі. І більше з нею перетинатися в своєму житті я не маю жодного бажання.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
