Усе почалося з того дня, коли Марія Степанівна, мати Тараса, прийшла до нас на вечерю з конвертом у руках. Ми тоді якраз сиділи на кухні, підраховували залишки зарплати після сплати оренди та комунальних послуг. Цифри не тішили. Тарас нервово стукав олівцем по столу, а я намагалася придумати, як розтягнути кілограм гречки на три дні. Марія Степанівна мовчки поклала конверт на край столу, де стояли наші чашки з чаєм.
— Тут гроші на ваше опалення та світло за цей місяць — сказала вона, сідаючи навпроти.
— Мамо, ми ж домовлялися, що впораємося самі — тихо мовив Тарас, хоча в його очах я побачила проблиск полегшення.
— Ви молоді, вам треба на ноги ставати, а не за кожну копійку труситися — відрізала вона. — Беріть і не сперечайтеся. Я від щирого серця.
Тоді це здавалося рятуванням. Ми щиро дякували, Марія Степанівна посміхалася, гладила сина по плечу і пішла додому, залишивши нас із відчуттям, що нарешті можна дихнути вільно. Ми ще не знали, що за кожну купюру в тому конверті доведеться платити чимось набагато дорожчим за гроші.
Через тиждень я повернулася з роботи і застала свекруху у нашій спальні. Вона перекладала мої речі в шафі. На ліжку лежали мої светри, спідниці, навіть білизна була витягнута з шухляд.
— Маріє Степанівно, що ви робите? — я завмерла на порозі, стискаючи ключі в руці.
— Ой, Олю, ти вже прийшла? Та я вирішила лад навести. У тебе тут такий безлад був, речі пом’яті, нічого знайти не можна. Я все по кольорах розсортувала — спокійно відповіла вона, навіть не повернувши голови.
— Але це моя шафа. Я сама знаю, де що лежить. Мені незручно, коли хтось чіпає моє особисте — мій голос тремтів від обурення.
Свекруха випрямилася, тримаючи в руках мою улюблену сукню, і подивилася на мене з легким докором.
— Олю, я ж як краще хочу. Ви тепер завдяки мені можете собі дозволити нові туфлі, бо я ваші рахунки закрила. Хіба я не маю права допомогти рідній дитині з господарством?
Того вечора я намагалася поговорити з Тарасом. Він вечеряв, втомлено схилившись над тарілкою.
— Тарасе, твоя мати була в нашій спальні. Вона рилася в моїх речах. Це вже занадто.
— Олю, ну вона ж хотіла допомогти. Ти ж знаєш, яка вона прихильниця порядку. До того ж, вона сьогодні занесла нам квитанції, за все вже сплачено. Давай не будемо сваритися через дрібниці.
— Це не дрібниці. Це наш простір — наполягала я.
— Вона допомагає нам вижити, Олю. Просто потерпи трохи.
Але терпіти ставало дедалі важче. Допомога Марії Степанівни стала регулярною, як і її візити. Вона приходила без попередження, відкриваючи двері власним ключем, який Тарас дав їй про всяк випадок. Тепер вона не просто платила за комуналку. Вона почала купувати нам продукти, але тільки ті, які вважала корисними. З нашого холодильника зникли мої улюблені йогурти та гострий соус, бо вона вирішила, що це шкодить нашому здоров’ю. Замість них з’явилися судочки з її домашньою їжею, яку вона готувала на свій смак.
Одного разу я прийшла додому і побачила, що на вікнах у вітальні висять нові фіранки. Важкі, темні, вони зовсім не пасували до нашого світлого інтер’єру.
— Ті, що були, виглядали надто бідно — заявила вона, коли я зателефонувала їй. — Я вибрала дорогі, якісні. Гроші вже віддала продавцю. Тобі має подобатися.
— Мені не подобається, Маріє Степанівно. Чому ви не запитали мене? Це мій дім.
— Твій дім? Олю, поки я оплачую ваше перебування тут і всі ваші потреби, я маю право висловити свою думку. Ви ж самі не можете собі дозволити навіть нормальних штор.
Я відчула, як у мені закипає лють, змішана з безсилістю. Гроші Марії Степанівни стали для нас не підтримкою, а ланцюгом. Щоразу, коли я намагалася заперечити, вона нагадувала про свою щедрість. Вона купувала наше право на власну думку.
Тарас ставав дедалі мовчазнішим. Він бачив, як я змінююся, як стаю нервовою і замкненою. Але він також бачив цифри в чеках. Його зарплата на фірмі була невеликою, а мої підробітки вчителькою малювання приносили копійки. Ми були в пастці фінансової залежності.
Найбільший конфлікт стався на день народження Тараса. Ми планували скромно посидіти вдвох, замовити піцу і подивитися фільм. Я готувала йому подарунок — картину, яку писала вечорами, коли він уже спав. Це був портрет його улюбленого місця в Карпатах, де ми колись були щасливі.
Марія Степанівна прийшла без запрошення о шостій вечора. Вона привела з собою своїх подруг і принесла величезну каструлю холодцю та якісь салати з майонезом.
— Сюрприз! — вигукнула вона, проходячи до кімнати. — Тарасику, сонечко, з днем народження! Я зібрала твоїх тіток, ми зараз влаштуємо справжнє свято.
— Мамо, ми хотіли побути вдвох — тихо сказав Тарас, дивлячись на мене з провиною.
— Вдвох ви завжди встигнете. А це гості! Олю, що ти стоїш? Неси тарілки, став на стіл. Я все купила, все приготувала.
Весь вечір я почувалася служницею у власному домі. Марія Степанівна розповідала подругам, як важко нам живеться, як вона тягне нас на своїх плечах, як купує нам одяг і платить за кожен наш крок. Я бачила, як Тарас опускає голову дедалі нижче. Моя картина так і залишилася стояти в кутку, закрита покривалом. Її ніхто не помітив.
Коли гості нарешті пішли, а Марія Степанівна почала мити посуд, повчаючи мене, як правильно економити мийний засіб, я не витримала.
— Маріє Степанівно, заберіть свої гроші. Заберіть ваші штори, ваш холодець і ваш контроль. Ми більше не візьмемо від вас ні копійки.
Вона зупинилася, витерла руки об рушник і повільно повернулася до мене. Її обличчя було спокійним, але в очах спалахнув холодний вогонь.
— І як же ви збираєтеся жити, Олю? Ви заборгували за три місяці комуналки, якби не я. У Тараса старі черевики розвалюються. Ти хочеш, щоб мій син став злиднем?
— Я хочу, щоб ми були вільними. Краще ми будемо їсти порожню кашу, але будемо самі вирішувати, що нам робити у своїй хаті.
— Тарасе, ти це чуєш? — вона звернулася до сина. — Твоя дружина хоче вигнати матір, яка вам життя забезпечує.
Тарас дивився то на мене, то на матір. У кімнаті панувала тиша, яку порушувало лише цокання старого годинника на стіні.
— Мамо, Оля права — нарешті вимовив він. Голос його був глухим. — Нам справді краще самим. Твоя допомога… вона забирає у нас щось важливе.
Марія Степанівна нічого не відповіла. Вона зібрала свою сумку, взулася і вийшла, грюкнувши дверима так, що з полиці впала маленька керамічна фігурка — подарунок Тараса на наше перше спільне свято. Вона розбилася на дрібні шматки.
Наступні тижні були неймовірно важкими. Грошей катастрофічно не вистачало. Ми відключили кабельне телебачення, відмовилися від інтернету, перейшли на найпростіші продукти. Тарас знайшов підробіток нічним сторожем, а я почала брати додаткові уроки малювання вдома. Ми втомлювалися так, що ледь доповзали до ліжка.
Але в нашій квартирі стало тихо і спокійно. Ніхто не перекладав мої речі. Ніхто не вказував, що мені готувати. Ми знову почали розмовляти одне з одним, обговорювати плани, мріяти про майбутнє, навіть якщо воно здавалося далеким і туманним.
Марія Степанівна не дзвонила. Вона вичікувала, коли ми приповземо до неї за допомогою. Вона була впевнена, що ми не витримаємо.
Одного вечора я побачила її біля нашого під’їзду. Вона стояла в тіні дерева, спостерігаючи за нашими вікнами. Я поверталася з магазину з пакетом, у якому був лише хліб та пакет молока.
— Довго ще будете гратися у дорослих? — запитала вона, коли я підійшла ближче. — Тарас схуд, очі запали. Ти цього хотіла?
— Ми справляємося, Маріє Степанівно.
— Справляєтеся? Живете як жебраки. Я завтра занесу гроші на опалення, вже рахунки прийшли. Не будь дурною, Олю. Візьми, поки я даю.
Я подивилася на неї і вперше відчула не злість, а жаль. Вона не розуміла, що кохання не купується квитанціями, а повага не приходить разом із оплаченими рахунками.
— Ми вже все вирішили — відповіла я і пішла до під’їзду.
Зараз ми живемо дуже скромно. У нас немає нових речей, ми рідко купуємо щось крім необхідного. Інколи буває страшно, коли не знаєш, чи вистачить грошей на наступний місяць. Але коли я прокидаюся вранці у своїй кімнаті, де все лежить так, як я поклала, я відчуваю себе господинею свого життя.
Тарас став іншим. Він більше не ховається за мамину спину. Він бере на себе відповідальність, шукає виходи, бореться за нас. Наша сім’я зміцніла, хоча фінансово ми стали набагато біднішими.
Конфлікт із Марією Степанівною залишився відкритим. Вона вважає мене ворогом, який налаштував сина проти матері. Вона продовжує дзвонити Тарасу і плакати в трубку, розповідаючи, як їй боляче бачити наші злидні. Вона пропонує гроші на нову куртку, на лікування зуба, на поїздку до моря. І кожен раз Тарас відмовляє, хоча я бачу, як важко йому це дається.
Вчора він прийшов додому і сказав, що мати знову оплатила нашу комуналку через термінал, знаючи наш особовий рахунок. Вона зробила це таємно, щоб поставити нас перед фактом.
— Що нам тепер робити? — запитав він, тримаючи в руках телефон з повідомленням про зарахування коштів.
Ми сиділи на кухні, де в кутку стовбичили ті самі темні штори, які я так і не наважилася зняти, бо на нові просто немає грошей. Тепле світло настільної лампи висвітлювало наші обличчя. Попереду була довга зима, і ці гроші на опалення були б дуже доречними. Але ціна… ціна знову була занадто високою.
Чи можна побудувати щастя на чужих грошах, якщо ці гроші стають інструментом для знищення твоєї особистості? Чи варто погоджуватися на приниження заради комфорту, коли на іншій шальці терезів — твоя гідність і самостійність? А як би вчинили ви в такій ситуації, коли вибір стоїть між повною тарілкою в чужих руках та порожньою на власному столі?
