Усе, що я боялася сказати вголос, сталося. Моя донька віддалилася від нас, як тільки вийшла заміж за Володю. Він добрий хлопець, турботливий, але з тієї родини, де всі – трохи як з підручника. Інтелігенція, манери, “мати – це обов’язково не свекруха, а партнерка по гольфу”. Ми з чоловіком звичайні: хата в селі, город, корова ще недавно була. Але що найбільше болить – це не прірва між нами й новою родиною Марусі, а те, як легко вона дозволила цій прірві рости. Слово за словом, день за днем – і ось я стою під вікнами її квартири у Львові, не маючи сміливості подзвонити в дзвінок.
Коли все починалося, ми щиро раділи. Володя справляв враження людини відповідальної. Ніякої пихи, іноді навіть смішний у своїй надмірній ввічливості. Він завжди на “ви” з нами, навіть коли я казала – досить, ми ж уже родина.
– Я хочу, щоб усе було по-людськи, – якось сказав. – Я з повагою до ваших традицій. Але…
От це “але” тоді не мало ваги. А тепер від нього лише “але” й залишилось. Якось після весілля ми приїхали до них на вихідні – ще тоді запрошували. І що ж? Сидимо, їмо. Я принесла пиріжки, свої, з маком, бо Маруся з дитинства любила. А Володя дивиться і каже:
– Ой, мамо Маріє, дякую, але ми з Марусею зараз цукру не їмо. Ми на дієті.
Маринка мовчала. Не захищала, не обняла мене за плече, не сказала “мамо, та сьогодні можна!”. Ні, тільки посміхнулася вибачливо. Наче я щось не те зробила.
І таких моментів було море. Все, що колись нас пов’язувало, ставало несумісним із новим життям доньки. Подарунки були “зайвими”, бо в них “мінімалізм”. Дзвінки – не вчасні. Візити – непогоджені. А далі просто… мовчання.
Я довго шукала винних. То на Володю грішила, то на себе. Може, ми дійсно “не такі”? А тоді подумала – та хай! Я село, але я мама. І я її люблю.
– Вона повинна була приїхати на Великдень, – сказав Іван, мій чоловік. – Обіцяла ще восени. Але знов не приїде.
Я нічого не відповіла. Не мала що.
– А знаєш, – сказав він, – я думаю, вона просто боїться. Боїться, що ми побачимо, як вона змінилась. І що ми не пробачимо.
Я глянула на нього. Аж у середині щось защеміло. Та ми пробачимо. Ми все пробачимо – тільки б вона знову стала нашою.
Того вечора я сиділа на ґанку з чашкою липового чаю, коли прийшло повідомлення. Від Марусі. Лише три слова: “Мамо, ми їдемо”.
Мене затрясло. Я перечитала кілька разів. Пішла всередину.
– Іване! Вони їдуть!
– Хто?
– Ну хто! Володя і Маруся!
– Та не може бути. А раптом вона просто…
– Їдуть, кажу. Я відчуваю.
Наступного дня я стояла біля плити, мов на змаганнях. Вареники, борщ, курка в духовці. Згадала, що “цукру не їдять” – і насмажила яблук без нього, посипала корицею. Щоб було і по-їхньому, і по-нашому.
Авто зупинилось біля хати після обіду. Володя вийшов першим. Усміхнувся, обійняв Івана. Потім вийшла Маруся. У простій сукні, без прикрас, з м’яким поглядом. Я й не помітила, як підбігла до неї.
– Доню…
– Мамо… – прошепотіла вона.
І вперше за багато місяців я відчула її обійми не як формальність, а як справжнє повернення.
Ми сіли вечеряти. Маруся взяла пиріг.
– Ти що, цукру ж не їсте, – підколола я.
– Їмо. Я взагалі з цими дієтами переборщила, – відповіла вона й усміхнулась.
А потім, коли всі вже розійшлися спати, вона залишилась на кухні. Ми сиділи вдвох, як колись. Я ліпила залишки вареників, а вона крутила в руках чашку з чаєм.
– Мамо, я… Я знаю, що я вас образила.
– Не говори нічого. Ти приїхала – це головне.
– Але я мушу сказати. Бо інакше не буде по-чесному. Мені соромно. І за те, що не дзвонила. І за те, що боялась показати вас Володі. Хоч він добрий, правда. Просто… я заплуталась. Хотіла все зробити ідеально, а зробила гірше.
Я мовчала. Просто дивилася на свою доньку. І відчувала: вона нарешті повертається. Не в гості. Додому.
А тепер я хочу спитати вас, хто читає цю історію. Чи були у вас моменти, коли дитина відходила так далеко, що ви не знали – чекати чи відпускати? І якщо чекати – то скільки? Чи є межа материнському терпінню?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
