— Усе закінчено, Аню, Оксана чекає хлопчика, — ці слова Костянтина перекреслили роки нашого шлюбу і залишили мене одну з двома дітьми. Я довго збирала себе по частинках, але доля вирішила звести нас знову, щоб я побачила його розпач, коли його бажання пішло не за планом і у них з Оксаною народилася — дочка!
Життя Анни та Костянтина здавалося тим ідеальним малюнком, який виставляють на показ. Двокімнатна квартира, пахне свіжою випічкою щонеділі, і дві доньки — п’ятирічна Катруся та трирічна Маринка — наповнювали їхні дні галасом, сміхом і малюнками на холодильнику. Костянтин працював у будівельній компанії, був надійним і, здавалося, дуже любив своїх дівчаток. Він вчив їх кататися на велосипеді, заплітав незграбні косички і читав казки, поки сам не засинав.
Анна пам’ятала, як усе почалося з легкого, наче випадкового, зітхання. Вони щойно відсвяткували день народження молодшої доньки, і втомлені, але щасливі, сиділи на кухні.
— Якби ж нам сина, Аню,— сказав він, дивлячись у стелю.
— У нас є дві прекрасні дівчинки, Костю,— усміхнулася вона, але її серце стислося від холоду.
— Я знаю. Але справжній продовжувач роду— це син. Колись я казав батькові, що матиму продовжувача прізвища, того, хто піде моїми стопами, хто гратиме у футбол. Ти ж знаєш, як я мріяв про футбол.
З того дня ця тема почала спливати частіше. Спочатку як мрія, потім як вимога, і врешті-решт — як претензія. Анна знала, що не може дати йому гарантії на стать дитини, і що дві їхні дівчинки заслуговують на його безумовну любов. Вона намагалася говорити з ним, пояснювати, але Костянтин став відстороненим, його очі більше не світилися тією теплотою, що раніше. Він почав затримуватися на роботі, став дратівливим, а на її ніжні доторки реагував з байдужістю.
Крижана розмова відбулася через кілька місяців. Костянтин зайшов у вітальню, коли Анна збирала іграшки, і просто заявив, що йде.
— Я знайшов жінку, Аню,— його голос був сухий, без жодної емоції.
— Яку жінку? Що ти таке кажеш, Костя?
— Оксану. Вона розуміє мої прагнення. Вона зараз чекає… Вона сказала, що це точно буде хлопчик.
Анна відчула, як її світ тріщить. Вона не плакала. Вона просто стояла, тримаючи в руках плюшевого ведмедика, і дивилася на нього, як на абсолютно чужу людину. Її охопила порожнеча, і в цій порожнечі звучав його холодний голос.
— Я залишаю вам квартиру і буду висилати гроші, як домовлялися. Я сподіваюся, ти розумієш, що мені потрібен спадкоємець.
— Ти проміняв нашу родину, Костю, ти проміняв наших доньок на гіпотетичного хлопчика? Ти розумієш, що ти робиш?
— Ти ніколи не розуміла, як для мене це важливо. А Оксана — розуміє.
Він зібрав невелику сумку, поцілував у маківки сплячих дівчаток, які не прокинулися від його тихого прощання, і вийшов за двері. Анна так і не змогла вимовити жодного слова услід. Наступного ранку вона пояснила Катрусі та Маринці, що тато поїхав у дуже довге відрядження.
Перший рік був суцільною сірою мрякою. Фінансова скрута, емоційне вигорання, нескінченні запитання дівчаток про тата. Анна працювала на двох роботах, часто спала по чотири години, але вперто піднімалася і йшла вперед заради своїх доньок. Вона прийняла його рішення, хоч і не змогла його пробачити. Гроші він надсилав справно, але більше ніколи не телефонував. Її подруга Людмила допомагала, як могла, підтримувала, коли Анна була готова здатися.
— Ти сильна, Аню,— казала Людмила, коли Анна в черговий раз зривалася.
— Я просто мушу бути, Людо. У мене немає вибору.
Минув другий рік. Анна нарешті знайшла гідну роботу з нормальним графіком. Катруся пішла до школи, Маринка — до садочка. Вони перетворили своє життя на затишний, хоч і невеликий, острівець. Анна знову почала усміхатися, ходити на прогулянки в парк і навіть планувати невелику відпустку на море. Вона більше не згадувала Костянтина з болем, лише з прикрістю. Її серце затягнулося рубцем, вона навчилася жити без того, хто колись був її найріднішою людиною. Вона почувалася вільною, сильною і незалежною.
Одного вечора, коли дівчатка вже спали, а Анна дивилася старий фільм і пила трав’яний чай, хтось подзвонив у двері. Пізня година, вона нікого не чекала. З обережністю підійшла і подивилася у вічко. На порозі стояв Костянтин.
Він виглядав виснаженим. Його костюм був пом’ятий, а очі — порожні та втомлені. У руці він тримав невеликий пакет, напевно, з дитячими речами.
Анна відчинила двері лише на ширину ланцюжка.
— Що тобі потрібно, Костянтине?
— Аню. Я повинен поговорити з тобою. Пусти мене.
— Нам немає про що говорити. Ти залишив цю розмову два роки тому.
— Будь ласка. Це важливо.
Після вагань, які тривали цілу вічність, вона зняла ланцюжок і відступила. Він зайшов, незграбно озираючись, ніби потрапив до чужої квартири.
— Ти добре виглядаєш,— промовив він тихо.
— Я без тебе вже два роки добре виглядаю. Що сталося? Де Оксана? Де твій спадкоємець?
Він опустив очі. Зітхнув важко, наче ніс на плечах увесь тягар світу.
— Оксана… Вона народила.
— Вітаю.
— Дівчинку.
Анна не сказала нічого. Вона відчула дивне, нездорове задоволення. Але одразу ж приборкала його. Дитина ні в чому не винна.
— І що? Це чудова новина.
— Вона не розуміє. Вона не розуміє, що я не цього хотів. Вона каже, що любить мене, але… Але це не те.
Анна сіла на стілець, відчуваючи слабкість.
— Ти знову шукаєш винних, Костю? У чому винна твоя нова дитина?
— Ніхто не винен. Просто я зрозумів. Я зрозумів, що я наробив. Аня, я хочу повернутися.
— Що?
— Я хочу повернутися додому. До тебе, до Катрусі й Маринки. Я зрозумів, що немає нічого важливішого за справжню родину. За те, що в мене було. Дівчинка там, в Оксани… вона мені чужа. А ці дві маленькі принцеси — мої. Я їхній тато. Я хочу їх обійняти.
Анна підвелася. Її голос був низьким і на диво спокійним.
— Ти не любиш дівчаток, Костю. Ти любиш лише свою ідею про хлопчика. І коли нова жінка не змогла дати тобі те, що ти вимагав, ти вирішив, що тут, де є тепло і затишок, тобі буде краще.
— Це неправда. Я просто помилявся. Я був одержимий. Я був дурнем.
— Так. Ти був дурнем. І ти сам обрав свій шлях. Ти відмовився від нашої родини, коли ми тебе найбільше потребували. Катруся щовечора питала, чи ти вже повернешся. А я витирала її сльози і вигадувала тобі виправдання.
— Я виправлю все. Дай мені шанс. Я буду добрим чоловіком, добрим батьком. Я буду любити цю дівчинку… як її…
— Її звуть Маринка. А Катруся старша. І ти забув їхні імена.
Анна відчула, як її спокій зникає, замість нього приходить гнів, але не шалений, а праведний, холодний.
— Костю, ти йдеш. І більше не приходиш.
— Але чому? Ти ж одна! Тобі потрібна допомога. Дівчатка…
— Я не одна. У мене є я і мої доньки. І нам добре. А допомога мені була потрібна тоді, коли ти пакував свою валізу. Тепер ти мені не потрібен. Ти шукав сина, і ти не знайшов його. Але твій пошук не дає тобі права зруйнувати мій спокій.
— Я знову тебе не розумію.
— Звичайно, не розумієш. Бо ти думаєш лише про себе і свої мрії. Іди до Оксани. У неї народилася дівчинка, яка, до речі, теж має повне право на твою любов. А наш острівець ти зруйнував два роки тому. Відновленню не підлягає.
Він стояв і дивився на неї, його обличчя виражало повне нерозуміння і розпач. Він справді вважав, що варто йому захотіти, і вона відразу прийме його назад, пробачивши біль, страждання і самотність.
— Я буду дзвонити. Я буду приїжджати до дівчаток.
— Дзвони. Приїжджай. Але як батько. До мене ти більше не маєш жодного відношення.
Костянтин, нарешті усвідомивши всю безвихідь свого становища, повільно вийшов із квартири. Анна зачинила двері, одразу ж замкнула їх на всі замки і притулилася до них спиною. Вона не відчувала радості, не відчувала тріумфу. Лише глибоке, очищаюче полегшення. Вона вибрала себе і своїх дітей. І це було найважливіше рішення в її житті. Вона пішла на кухню, допила холодний чай і лягла спати. Уперше за два роки вона спала спокійним, глибоким сном.
Життя іноді підкидає нам несподівані повороти, змушуючи обирати між ілюзією щастя та справжньою реальністю. Чи правильно вчинила Анна, що не дала Костянтинові другого шансу? Можливо, справжня любов здатна пробачити навіть таку зраду?
Або ж вона мала повне право захистити свій новий, вистражданий спокій?
Поділіться своїми думками у коментарях! Чи приймали б ви такого чоловіка назад? Ваша думка дуже важлива. І не забудьте поставити свою вподобайку, якщо історія торкнулася вашого серця, це допоможе більше людей побачити цю непросту історію.
