«Усі мають фірмові кросівки, а я – це!» – вигукнув Павло, вказуючи на нове взуття, яке я так довго обирала. Мої зусилля зробити його щасливим розбилися об глузування однокласників, і я відчула, як він віддаляється. Але справжня причина його смутку чекала мене попереду.
Я сиділа за кухонним столом, тримаючи в руках телефон, який раптом здавався важким, як камінь. Моя сестра Наталка все ще щось говорила на тому кінці дроту, але її слова гуділи, наче далекий шум. Я не могла зосередитися. У голові крутилися слова мого сина Павла, сказані кілька хвилин тому: «Мамо, через тебе я почуваюся ніким».
Це було нестерпно. Я не знала, з чого почати, щоб розібратися в тому, що сталося. Мабуть, варто розповісти все з самого початку.
Ми з Павлом живемо вдвох у невеликій двокімнатній квартирі на околиці Львова. Життя у нас скромне – настільки скромне, що кожен день я рахую копійки, щоб вистачило на оренду, комуналку, їжу та шкільні потреби. Я працюю касиркою в супермаркеті, де ціни знають усі – і покупці, і я. Там кожен товар має свою історію: хтось бере найдешевший хліб, хтось довго вагається над пачкою масла, а я, стоячи за касою, бачу, як люди живуть, як і я, від зарплати до зарплати.
Відколи нас покинув чоловік, а з ним зникли і будь-які аліменти, кожен день став для мене випробуванням. Не за розкіш, ні. За те, щоб Павло мав що їсти, у що вдягнутися, і щоб у школі його не вважали гіршим за інших. Люди часто кажуть: «Головне – це любов». І я мовчу. Бо любов у нас із Павлом є, це правда. Але любов не оплачує рахунки за газ. Любов не купує зимові черевики.
Павлові тринадцять, він у восьмому класі. Це той вік, коли хлопчик хоче бути крутим, хоче, щоб його поважали, але ввечері він ще може обійняти мене і сказати: «Мамо, я радий, що ти зі мною». І як я можу сказати йому, що грошей у нас обмаль? Як пояснити, що я не можу купити йому фірмові кросівки, які носять його однокласники?
Все літо я відкладала кожну гривню. Не купувала собі нічого – ні нової сукні, ні навіть крему для рук. Усе заради однієї мети: купити Павлові на початок навчального року гарне взуття. Не фірмове, бо на таке я не зароблю, але нове, стильне, спортивне. Чорні кросівки з білою підошвою, які я знайшла на розпродажі в торговому центрі. Вони виглядали модно, і я сподівалася, що Павло почуватиметься в них упевнено.
Увечері перед першим вересня він приміряв їх. Ходив по кімнаті, посміхався, навіть крутився перед дзеркалом. «Мамо, вони класні! Дуже зручні!» – сказав він, і я відвернулася до раковини, вдаючи, що мию посуд, щоб він не побачив, як у мене тремтять губи від радості. Наступного ранку він пішов до школи, виправлений, із новим рюкзаком і цими кросівками, які блищали, як нові. Я дивилася, як він іде, і думала: «Цього разу я впоралася».
Але коли він повернувся додому, усе змінилося.
«Як минув день?» – запитала я, стоячи біля плити. Я готувала борщ, але насправді просто чекала його відповіді, сподіваючись почути щось хороше.
«Нормально», – буркнув він, не дивлячись на мене. Кинув рюкзак у кут, навіть не знявши кросівки, і пішов до своєї кімнати. Я почула, як клацнув замок. Він ніколи раніше не замикав двері.
Я стояла з ложкою в руках, і в мене не було сил ворухнутися. Щось було не так. Я намагалася згадати його вранці: він був такий гордий, його очі сяяли. А тепер – порожнеча. Я підійшла до його дверей, поклала руку на ручку, але не постукала. Боялася. Боялася почути те, до чого не була готова.
Повернувшись на кухню, я сіла за стіл. Посуд у раковині чекав, але я не могла його торкнутися. У голові крутилися думки: «Може, він просто втомився? Може, посварився з кимось? Може, просто поганий настрій?» Але материнське серце відчувало: щось сталося.
До вечора я так і сиділа, дивлячись на його двері. Павло не вийшов, не увімкнув музику, не взяв тарілку з їжею, яку я залишила на столі. Тиша в квартирі була важкою, як перед грозою.
Нарешті я не витримала. Тихо постукала.
– Павле, це я. Можна зайти?
Він не відповів, але через кілька секунд я почула, як замок клацнув. Він відчинив двері, стояв із опущеною головою, уникаючи мого погляду. Я сіла на край його ліжка, він – на підлогу, притулившись до стіни. Мовчав.
– Сину, – обережно почала я, – ти не мусиш усе розповідати, якщо не хочеш. Але я бачу, що щось не так. Я хвилююся.
Він ковтнув, відвернувся. А потім раптом:
– Мамо, вони сміялися з мене! Через ці кросівки! Тарас сказав, що вони виглядають, як із базару, а Юрко запитав, чи я їх у секонд-хенді взяв! Усі мають фірмові, а я – ні!
Я отетеріла. Слова застрягли в горлі. Він продовжував, і його голос тремтів:
– Я думав, що буду крутим. А вийшло, що я… що я якийсь не такий. Усі знали марки своїх кросівок, а я навіть не знав, що сказати!
Він подивився на мене, і в його очах було стільки розпачу, що я відчула, як серце стискається. Хотілося обійняти його, сказати, що ці кросівки чудові, що люди. вони такі, що головне – не взуття, а він сам. Але він встав, відвернувся і тихо сказав:
– Я не хочу про це говорити. Іди, будь ласка.
Двері зачинилися. Я спустилася на кухню, сіла за стіл і заплакала. Так тихо, щоб він не почув. Мій син соромився мене. І я не знала, як це виправити.
Наступного дня я не пішла на роботу. Подзвонила начальниці, сказала, що Павлові погано, і вона, хоч і бурчала, дозволила мені залишитися. Павло не вставав із ліжка. Лежав, накрившись ковдрою, і не розмовляв. Я намагалася заговорити, але він лише відмахувався. Того дня я зателефонувала Наталці.
– Я не знаю, що робити, – прошепотіла я, стримуючи сльози. – Я думала, ці кросівки зроблять його щасливим. А вони… вони все зіпсували.
– Олено, заспокойся, – відповіла вона. – Може, повернути їх? Чи продати? Може, я допоможу, і ми купимо щось інше?
– Навіщо, Наталю? Це була половина моєї зарплати. І справа не тільки в кросівках. Він… він думає, що я його підвела.
Я почула кроки. Обернулася – Павло стояв у дверях. Блідий, із темними колами під очима.
– Ти думаєш, що я злюся через кросівки? – тихо спитав він.
Я не знала, що сказати.
– Мамо, я не хочу повертатися до школи. Я не хочу вдавати, що все нормально. Через те, що ми не можемо собі дозволити те, що мають інші, я почуваюся… ніким.
Він розвернувся і знову зачинив двері. А я залишилася сидіти, стискаючи телефон, який здавався цеглиною. Наталка щось говорила, але я вже не чула. Усе, що я могла думати, – це те, що мій син вважає, що я змушую його почуватися погано.
Того вечора, коли Павло заснув, я дістала старий зошит, який тримала в шухляді. Це був мій щоденник, куди я колись записувала мрії, плани, думки. Останній запис був зроблений три роки тому. Я відкрила чисту сторінку і почала писати:
«Олено, це тобі. Щоб ти пам’ятала, що ти старалася».
Я писала про те, як важко було після того, як чоловік пішов. Як я брала додаткові зміни, як мила підлогу в магазині після закриття, як економила на всьому, щоб Павло мав усе необхідне. Як я не купувала собі нічого, крім найнеобхіднішого. Як я мріяла, щоб він пишався мною, а не соромився.
Наступного дня я зустріла на сходах сусідку, пані Марію. Вона завжди була доброю, хоч і любила поспілкуватися трохи довше, ніж мені хотілося.
– Олено, що з Павлом? – запитала вона. – Він останнім часом такий сумний. Раніше завжди усміхався, а тепер ходить, як тінь.
Я змусила себе посміхнутися, але всередині щось стиснулося. Навіть сусіди помічали, що з моїм сином щось не так.
Повернувшись додому, я знову сіла за щоденник. Писала про те, як важко знати, що, можливо, я не справляюся. Що моя любов до Павла не може замінити фірмових речей, які мають його однокласники.
Минуло кілька днів. Павло не ходив до школи. Я написала вчителям, що він захворів, і вони не ставили зайвих запитань. Але одного дня, коли я повернулася з роботи, я побачила його кросівки в коридорі. Ті самі, які він відмовлявся носити. Я зазирнула до його кімнати – він сидів за столом, щось малював у зошиті.
– Я був у школі, – сказав він, не піднімаючи очей.
– Справді? – здивувалася я.
– Так. Там була нова дівчинка, Соломія. Вона сіла поруч на математиці. Запитала, де я взяв ці кросівки, бо вони їй сподобалися. Сказала, що їй набридло, що всі носять однакове.
Він усміхнувся. Ледве помітно, але це була перша усмішка за кілька днів. Я обережно сіла поруч.
– Це добре, – тихо сказала я. – Хочеш чаю?
– Ага, – відповів він і пішов на кухню за чашками.
Ми сиділи за столом, пили чай, і тиша між нами була іншою. Не важкою, а теплою, спокійною. Павло раптом сказав:
– Знаєш, мамо, ці кросівки, може, й не фірмові, але вони мої. І, мабуть, вони не такі вже й погані.
Я кивнула, боячись сказати щось, що могло б зруйнувати цей момент. Ми дивилися у вікно, де вечірнє сонце фарбувало небо в рожевий колір. І я знала: цей вечір я не проміняла б ні на що.
Але історія на цьому не закінчилася. Наступного тижня я випадково зустріла свекруху, Марію Степанівну, у дворі. Вона завжди була строгою, але справедливою. Її думка для мене багато значила, хоч іноді я відчувала, що вона дивиться на мене з докором, ніби я могла зробити більше для Павла.
– Олено, я чула, що Павло мав якісь проблеми в школі, – сказала вона, поправляючи хустку. – Чому ти мені нічого не розповіла?
Я зніяковіла. Не знала, що сказати. Чи варто було ділитися з нею? Чи зрозуміла б вона, як це – щодня боротися за те, щоб твій син не відчував себе гіршим за інших?
– Маріє Степанівно, я не хотіла вас турбувати, – відповіла я. – Це дрібниці, ми впораємося.
Вона подивилася на мене пильно, але потім її погляд пом’якшав.
– Ти стараєшся, Олено. Я бачу. Але якщо потрібна допомога, скажи. Павло – мій онук, і я хочу, щоб він був щасливий.
Ці слова мене здивували. Я звикла справлятися сама, але, можливо, я помилялася, тримаючи все в собі? Може, варто було попросити підтримки?
Того вечора я знову сіла за щоденник. Написала: «Олено, ти не одна. Є люди, які хочуть допомогти. Але чи готова ти прийняти цю допомогу?»
Пройшов місяць. Павло почав частіше усміхатися. Соломія стала його подругою, і я помічала, що він із радістю розповідає про їхні розмови. Кросівки він носив, і, здається, вони вже не здавалися йому такими «неправильними». Але я все ще думала: чи правильно я роблю, що тримаю все в собі? Чи варто було розповісти Марії Степанівні про наші труднощі раніше? Чи варто просити про допомогу, коли відчуваєш, що сама не справляєшся?
А що думаєте ви? Як би ви вчинили на моєму місці?
