fbpx
життєві історії
Увечері перед сном ще читала журнал. А вранці прокинулася, а вже нічого не бачу! Підбігла до вікна – з нього було видно море. А замість моря – лише світла пляма. А все почалося з банального гpuпу. У тому, «зрячому», житті я мала багато друзів. Осліпнувши, втратила їх. Зустрівши батьків на вулиці, дівчатка-однокласниці питали, як я, обіцяли зайти. Та ніхто не заходив.

Не раз у мене в пам’яті виринає спомин: я – студентка Кисловодського медичного училища для незрячих. Мої батьки, як і моя вірна товаришка Іванка Крип’якевич, у Львові, нас розділяють тисячі кілометрів…

Це тепер мобільні телефони, електронна пошта, зв’язок через Скайп. А тоді єдиним способом поспілкуватися був міжміський телефонний зв’язок. І ось телефонує мені Іванка: «Чи до тебе вже дійшов мій пакунок?»
«Ні, – кажу, – нічого не отримувала поки що…»

«Ой, все пропало!» – бідкається Іванка.

«Ну ж бо, що там було?» – допитуюся я, згоряючи від цікавости.

Але подруга лишень скрушно зітхає: «Тепер це немає значення!»

І ось за кілька днів я дістаю пакунок зі Львова. Шукаю записочку, написану шрифтом Брайля для незрячих (його Іванка спеціально вивчила заради мене), руками намацую якусь вологу ганчірочку, одну, другу, і раптом розумію, що тримаю в руках підсніжники! Боже мій, вони переправлялися поштою зі Львова до Кисловодська кілька днів і не зів’яли!

Я вдихаю ніжний запах квітів з рідного Львова, і від зворушення в мене котяться сльози. Відчуття щастя переповнює моє серце – тут, у Кисловодську, я зустріла своє кохання Володю, з яким ми вирішили поєднати свої долі. У Львові на нас чекають батьки і моя віддана подруга Іванка, які щиро радіють за нас.

На мить мене охоплює тривога: як буде далі, адже ми з Володею – обоє незрячі, але я проганяю ті тривожні думки. Ось які тендітні підсніжники, а витримали таку важку дорогу у темряві!

Мабуть, і я, втративши ще школяркою зір, була подібна на той беззахисний перед морозами і сніговіями життя підсніжник, раптом позбавлений світла.

Усе почалося з банального гpuпу. Мільйони дітей переносять цю недугу без якихось серйозних ускладнень, а я, перехворівши у восьмому класі, раптом почала втрачати зір. Спочатку на одне око. Втім, одразу це не зауважила. Аж якось приїхали до нас до школи окулісти. Почали перевіряти наші очі. Я на одне бачу всі 10 рядків, а на друге – практично нічого. Хотіла, було, підглянути, але лікарка зауважила, що хитрую, скерувала на детальнішу перевірку. Медики почали шукати причини, ставити різні діагнози, призначати на кожен діагноз своє лікування, операції. Але я й далі стрімко втрачала зір. Ліве око стало цілковито незрячим, на праве я бачила дедалі гірше. Батьки (я – єдина дитина в сім’ї) билися, мов риба об лід, щоб врятувати мені зір. Куди вони зі мною тільки не їздили: Київ, Одеса, Ленінград, Москва…

Пригадую, приїхавши до одеської клініки ім. Філатова, я ще бачила на одне око. Увечері перед сном ще читала журнал (дуже любила читати). А вранці прокинулася, взяла той журнал до рук, а вже нічого не бачу! Підбігла до вікна – з нього було видно море. А замість моря – лише світла пляма. Я перелякалась. Але відразу себе заспокоїла: це тимчасово, так не може бути, зір обов’язково відновиться! Тримаючись за стіну, вирушила на пошуки лікаря, знайшла лише чергового, адже був ще ранок. Через годину, коли прийшли інші лікарі, усі заметушилися. «Дитинко, мусиш готуватися до операції…».

Вже на другий день я лежала на операційному столі. І після операції мій зір справді відновився! Я побачила перед собою обличчя хірургів і заспокоїлася. Моя бідна матуся, не маючи спокою, після операції весь час перепитувала мене, чи я бачу. Пам’ятаю, мені робили перев’язку. А мама стояла коло дверей, – до кабінету не можна було заходити, і я, щоб заспокоїти її, простягла перед собою руку з годинником: «Дивись, мамо, на якій відстані я бачу, котра година!». Мама полегшено зітхнула.

А за два тижні я прокинулася вночі від різкого болю в очах і зрозуміла, що знову не бачу!

«Це тимчасово, це мине», – знову заспокоювала я себе.

Цю фразу я потім повторювала собі багато років.

Але відтоді зір так і не повернувся до мене… Спочатку я боялася зранку розплющувати очі. Лежала із заплющеними очима і сподівалася на чудо. Ось зараз я побачу денне світло, вікно, за вікном вирує життя… «Ну ж бо, наважся!» – казала я сама собі і нарешті відкривала очі. Усі сподівання марні! Суцільна темрява…

Кажуть є п’ять стадій, які проходить людина, що зазнає у своєму житті болісних втрат.

Перша – неприйняття. Друга – гніву. Третя стадія – переговорів. Четверта – депресія. І нарешті, на п’ятому етапі відбувається прийняття того, що вже відбулося і чого змінити не можна.

Я пройшла крізь усі ці стадії. Спочатку не могла змиритися з тим, що перестала бачити. Мене охоплював і гнів, і розпач. Чому це сталося саме зі мною?

Батьки докладали усіх зусиль, щоб я й далі жила повноцінним життям. До того, як я втратила зір, дуже любила читати. І батьки наввипередки читали мені. Коли мама готувала їсти на кухні, тато відразу брався читати мені книжку. Коли тато відлучався, мама відразу ж пропонувала: «Танечко, може, трохи почитаємо?» Що-вихідних ми їздили на природу, улітку – до моря чи в Карпати.

Своїм сльозам я давала волю лише вночі, коли мене ніхто не бачив і не чув. Батьки шкодували мене, а я шкодувала їх.

Бідні мої мама й тато, вони посивіли після того, як я осліпла. А коли брали мене за руку, то їхні руки тремтіли… Спочатку я боялася гуляти вдень, уникала людей… Ми виходили на прогулянки лише увечері. У тому, «зрячому», житті я мала багато друзів. Осліпнувши, втратила їх. Зустрівши батьків на вулиці, дівчатка-однокласниці питали, як я, обіцяли зайти. Та ніхто не заходив. Я тепер розумію: вони боялися нашої зустрічі, не знали, як поводитися, що казати… А я тоді собі сказала: жодних друзів. Щоб потім не було розчарувань і болю.

І коли до мене в лікарні підійшла дівчинка Іванка, щоб познайомитися й товаришувати, я відповіла дуже стримано. Ми разом бігали на процедури, допомагали медсестрам приносити історії хвороби, але я твердо постановила собі не розвивати цю дружбу. Мені здавалося, що мене ніхто не зможе зрозуміти. І хоч Іванка завжди ставилася до мене як до здорової, і з нею було дуже цікаво, при виписці я не дала їй ні свого телефону, ні адреси. Яким же було моє здивування, коли через два тижні хтось подзвонив у двері, і це виявилася Іванка! Вона таки випитала в медсестер мою адресу, приїхала на велосипеді і заявила: «Хочеш-не хочеш, а я буду до тебе приходити!»

Так почалася наша дружба, яка триває вже багато років. Іванка не виявляла до мене жодної жалісливости, навпаки, спонукала не обмежувати себе.

– Сідай-но на велосипед! – казала вона мені.

– Я боюся! – не наважувалася я.

– Не бійся! Вулиця безлюдна, я бігтиму поруч. І я їхала на велосипеді, а Іванка бігла поруч.

А якось ідемо вулицею, а Іванка й каже: «Знаєш, тут такі цікаві бетонні тумби на тротуарах, а на них – кулі. Давай заліземо!»

Хоч страшно, але цікаво! Я залізла, аж чую – Іванка знизу гукає: «Не бійся! Ти – молодець! Ти – смілива дівчинка на повітряній кулі!»

Разом з Іванкою ми гуляли в парку. І вона нагинала до мене гілки розквітлих дерев, щоб я відчула їхній аромат. Ми разом ходили на виставки (Іванка згодом обрала фах художниці), і вона розповідала мені про полотна так, що я могла уявити собі їх до найменших деталей. А коли відбувалися виставки скульптури, вона домовлялася з організаторами, щоб я могла торкатися їх, відчувати. Ми ходили в театри, до органного залу, у філармонію, їздили в Карпати…

А потім нам довелося на якийсь час розлучатися. Ще з дитинства я мріяла стати лікарем. Гадала, що як не вступлю до медінституту, піду працювати санітаркою, аби лише в лікарні. Але після втрати зору дорога до медінституту для мене була закрита. Тато радив історичний або юридичний факультет. Але я не полишала думки про медицину. Дізналася про медучилище для інвалідів зору в Кисловодську і вирішила вступати туди. Там виявився доволі великий конкурс: на одне місце – чотири претенденти.

Окрім того, був серйозний відбір за загальним здоров’ям, станом рук (усе це дуже важливо для медсестри-масажистки). Руки в мене були дуже тендітні, але члени комісії все ж пошкодували мене, адже я недавно втратила зір. І я стала студенткою! На початку було дуже тяжко – лекції я сприймала лише на слух, а дисципліни були дуже серйозні: анатомія, фармакологія… Багато термінів, визначень, препаратів… Спочатку навіть були думки облишити навчання. Вирішила: якщо закінчу добре перший семестр – не кину училище, а ні – повернуся до Львова.

З Божою допомогою закінчила і перший курс, і наступні. Луже допомагали мені однокурсники. А один з них – Володя – почав виявляти до мене симпатію Я сприймала це спокійно. Колись, у дитинстві, мріяла про заміжжя, дітей, а коли втратила зір, перестала про це думати. Володя, однак, і далі виявляв мені свою увагу, і в моєму серці почало зароджуватися взаємне почуття. Невдовзі ми разом приїхали до Львова і подали заяву на одруження. Володині родичі були проти його вибору. Мої батьки також переживали – двоє незрячих. Але ми відчували з Володею, що удвох дамо собі раду в цьому житті. Відразу нас не розписали, сказали чекати три місяці, і ми повернулися до Кисловодська на навчання. У Кисловодську я почала думати про вінчання – шлюб без нього собі не уявляла. Але з’ясувалося, що Володя – неохрещений.

«Нічого, – заспокоїла мене Іванка. – Приїжджайте до Львова, будемо щось думати».

Коли ми приїхали, Іванка (а вона – внучка підпільного греко-католицького священика о. Артемія Цегельського) пішла з нами до Свято-Юрського собору, взяла на себе всі організаційні моменти, катехитичну підготовку Володі до хрещення, передподружні науки для нас. Хресною мамою для Володі стала моя мама, а хресним, за Іванчиною порадою, – молодий богослов, що приїхав з Бельгії, о. Михайло Димид. Через три роки о. Михайло й Іванка також вінчатимуться у Святоюрському соборі…

А тоді, день нашого шлюбу в храмі св. Юра став найщасливішим нашим днем. Здавалося – ми на небесах, огорнуті співом ангельського хору. Лише багатоголосе «Многая літ!» повернуло нас на землю і здивувало: у храмі стільки людей, а ми нікого не помічали…

Володині родичі були просто захоплені цим вінчанням. Володя – з багатодітної родини, має вісім братів і сестер, і був першим з них, хто брав шлюб у церкві.

…Збігли роки… Наша з Володею донечка – Марія – уже студентка коледжу. Володя – голова Фонду реабілітації незрячих. А я, як і мріяла, лікую людей, працюю масажисткою.

Минуло багато років, відколи я стала незрячою. Медицина іде вперед, і я, розуміючи в душі, що втратила зір остаточно, ще маю крихітну надію, що станеться чудо! Ніколи не говорила й не кажу досі: «Слухаю телевізор чи книжку». Завжди кажу: «Читаю книжку, дивлюся телевізор». Мені здається, що якимось внутрішнім зором справді бачу героїв фільму чи книжок. Уявляю собі обличчя людей, вулиці міста, інтер’єр кімнати, своїх пацієнтів. Хоч, звичайно, бувають, моменти смутку, тривоги й депресії. Рятують книжки, спілкування з іншими людьми, зі своїми пацієнтами.

Якось прийшла, ридаючи, молода мама. Принесла свою маленьку дівчинку із вродженою вадою cepця. Плакала, бо лікарі не давали жодної надії на те, що вона виживе. І я почала їй розповідати, пересипаючи розповідь вигаданими деталями, про свого колишнього маленького пацієнта, що також мав таку ваду. І також прогнози лікарів були такі невтішні, але батьки не втрачали надії, і…

– І що, він живий? – з надією запитала жінка.

– Живий! Вчиться в школі! Гарний, здоровий хлопчик.

Молода мама заспокоїлася й перестала плакати.

Через багато років я впевнюся, яку величезну силу має віра й надія – ту дівчинку, якій лікарі не давали прогнозу на життя, прооперували французькі лікарі. Зараз Галинка – гарна, здорова дівчина.

Ніколи не варто впадати в розпач й безнадію!

Нещодавно я записалася на курси англійської мови, опановую комп’ютер, ми й далі ходимо з Іванкою на виставки. В одній – «Зір, залишений в долонях» – я навіть брала участь сама. Іванка розвела фарби і сказала: «Малюй, як підказує серце. Ти – майстер, а я – лише підмайстер».

І я малювала свою улюблену осінь… Але також відчувала себе підмайстром. А моєю рукою водив справжній Майстер, мій Творець і повсякчасний Опікун – Господь Бог.

Таня Дурнєва, м. Львів, джерело: 

facebook