Уві сні Іванка побачила свою маму, за якою через декілька днів мали бути сороковини. Йшла Стефа не одна. Поруч йшов чоловік, і досить таки молодий чоловік. Як не старалася Іванка розгледіти того, хто поруч з мамою, та не змогла. А потім почула ніжний голос найріднішої людини. – Доню! Це твоя доля. – Яка доля?, – раз у раз повторювала дівчина. Та лише коли повернулася до рідного Києва, все зрозуміла.
Вперше мати приснилася Іванці на дев’ятий день. Стояла мовчки і просто дивилася. Від цього погляду ставало не по собі.
Дівчина прокинулася і довго не могла прийти в себе. Сон був таким реальним, таким відчутним.
Вона не встигла попрощатися з матір’ю перед її відходом, приїхала, коли треба було забирати маму з лікарні вже додому. Скорботні клопоти, безліч незнайомих людей, все більше і більше бажання втекти від усього і всіх в маленький світ маминої кімнати, світ, який ще зберігав її запахи.
Коли тітка, яка прибула на прощання з Стефою, хотіла поприбирати в цій кімнаті, Іванка навіть гримнула на неї. Нехай все залишається на своїх місцях: і цей халат, недбало кинутий в крісло, і книжка під подушкою, і окуляри біля лампи, і тапочки під ліжком.
Маму відвезли на швидкій. У той день вона зателефонувала доньці, сказала, що госпіталізують, обіцяла перетелефонувати вранці. Вранці, дійсно, зателефонувала, тільки голос звучав дуже слабо.
А до вечора телефон був вимкнений. Звичайно, Іванка занепокоїлася, але вирішила почекати пару днів. Петро на вечір домовився з автосалоном, він хотів забрати автівку.
У наступну ніч мама приснилася знову. Дівчина кинулася до неї, але відстань не скорочувалася.
– Мамо, пробач. Я ж могла приїхати раніше, та й залишати тебе одну було зовсім не правильно. Мені погано без тебе…
Обличчя матері світилося, і Іванка зрозуміла, що вона посміхається.
Автокредит вони в той вечір так і не оформили, розгорілася суперечка, і Іванка відмовилася їхати в салон. Дівчина намагалася переконати коханого, що зараз їй не оформлення паперів в голові, що вона турбується про матір, просила Петра з’їздити з нею.
Але чоловік відмовився, щось говорив не по темі.
На наступний день Іванка написала заяву на відпустку і взяла квиток. І ввечері їй зателефонував лікар, повідомивши, що мама у важкому стані. Матір не дочекалася, пішла в ніч перед приїздом дочки.
Іванка чекала маму, засипала з надією побачити саму близьку людину. У цю ніч вона, нарешті, заговорила:
– Пам’ятаєш, донечко, як ми їздили влітку в село?
“Навіщо вона про це?” – встигла подумати дівчина, а перед очима вже вставала картинка безтурботного дитинства. Іванка відчула, що ще трохи, і вона злетить над цією безтурботністю. А де ж мама, невже це вона, ця світла фігурка на горизонті?
Вперше з часу поховання Іванка прокинулася зі спокійною душею.
Подзвонила на роботу, в голосі начальника чулося щире співчуття, обіцяв переслати певну суму, яку зібрали в колективі і передали засновники фірми. Телефон Петра не відповідав, в останній раз вони розмовляли в день прощання з мамою. Чоловік відбувся парою чергових фраз і поклав слухавку.
Іванка бродила по рідному місту, дивуючись його пустим вулицям. Брудні вулиці, обрубки безглуздо спиляних дерев, повітря, насичене пилом, від якого крутилося в голові.
Але тут вона багато спала, рано лягала в надії побачити ту, про яку так тужить тепер. І кожен раз відчувала її присутність в картинах свого дитинства, в особливій заспокійливій атмосфері.
Перед сороковим днем мама приснилася Іванці останній раз. Дівчина знову бачила село, бабусин будиночок, блідо-рожевий світанок, що розганяє молочний туман. І її, що йде по траві – молоду, веселу.
Мама йшла не одна, поруч був молодий чоловік. Іванка вдивлялася в незнайомі риси, але вони розчинялися, тонули в ранковому тумані. Лише голос мами: “Суджений твій, донечко…”
“Який суджений в наше століття, – думала Іванка, повертаючись до столиці. – застара я для віри в суджених”.
Петро зник з її квартири, прихопивши не лише свої речі, а й прикраси Іванки. А через чотири місяці в сусідній квартирі змінився орендар. Вони зустрілися на сходовому майданчику, і дівчина раптом почула рідний голос: “Суджений твій, донечко…”
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
