Посадку вже оголосили, і Ярослав вийшов на перон. Після тижневого відрядження повертався додому.
Увійшов у плацкартний вагон, знайшов своє нижнє місце. Поки розташовувався, почув, як хтось, важко дихаючи, йде по вагону. Повернувся, – літня жінка з сумкою на коліщатках, що нагадувала більше рюкзак, в осінньому пальто і кольоровій хустці стояла навпроти, намагаючись віддихатися.
«Ну, все, – подумав Ярослав, – бабуся, ясно ж, моя сусідка, зараз нижнє місце буде клянчити».
– Глянь сюди, синку, у мене начебто нижнє, – віддихавшись, попросила пасажирка.
Місце і, справді, виявилося нижнє. Вона почала метушитися, розкладаючи речі. Ярослав помітив, що сусідці років сімдесят. «Треба ж, – подумав він, – і в такому віці їздять, чого вдома не сидиться».
Жінка, нарешті, сіла на свою полицю, склавши зморшкуваті руки на колінах.
У вагон проходили пасажири, але на верхні місця їхнього плацкарта нікого не було. Ярослав вже змирився, що доведеться їхати з літньою пасажиркою, з якою і не поговориш.
Поїзд рушив. Незабаром з’явилася провідниця, – принесла білизну. Жінка тут же стала возитися з постіллю, акуратно розстилаючи і заправляючи. Потім знову сіла і перша заговорила:
– Незвична мені така постіль, вдома у мене ліжко м’яке, а тут доведеться боки пом’яти. З молодості не їздила, та вже й не сподівалася, що поїду.
Ярослав кивнув і продовжував мовчати.
– Мене Ніна Павлівна звуть. А вас як?
– Ярослав.
– А по батькові?
– Матвійович. Можна просто Ярослав.
– Ну, так, можна, ти ще молодий, можна і по імені. В гості їдеш?
– Чому в гості? – здивувався Ярослав. – З відрядження додому їду.
– Ось як! Додому – це добре. А я ось з дому на старості років. – Жінка раптом замовкла і стала дивитися у вікно. Ярославу здалося, що в очах її з’явилися сльози, хоча і не плаче. Йому раптом стало соромно, що так непривітно поставився до своєї літньої сусідки.
– А ви теж додому, або з дому? – Вирішивши згладити свою холодність, заговорив Ярослав.
– З дому, синку, з дому, ось і незвично мені, тут їхати добу всього, а неспокійно в дорозі.
– А до кого їдете?
– До доньки їжу, – Ніна Степанівна витягла з кишені хустинку і витерла сльозу.
– Так радіти треба, а ви плачете.
– А я і радію, п’ять років з донькою не бачилася, вже думала, і не побачу більше.
– Розгубилися чи що?
– Розгубилися, синку, з доброї волі розгубилися. Характери наші спокою по молодості років не дають, гординя заважає мирно жити, от і не бачилися з нею стільки років. Як тільки підросла дочка, перестали ми з нею ладити. Без батька її ростила, всяке було у нас: сварилися часто. Заміж вперше на зло мені вийшла, але не склалося. А я не підтримала Олю словом добрим, дорікала, – так і сварилисявсе життя. Онуку проти мене налаштувала, все мені наперекір робила. А п’ять років тому продала квартиру, поїхала і не сказала, куди. Я і в поліцію ходила довідки наводити, – переживала, вона ж з онукою поїхала.
Потім з’явилася, написавши, що у неї все добре, що заміж вийшла вдруге, але щоб я не шукала і не приїжджала ніколи. І ось з цим вантажем на душі я і жила ці роки. За цей час зрозуміла, що теж не права була. Нехай вона мене не слухала, але ж дочка вона мені рідна.
А тут рік тому лист прийшов від дочки. Написала, де живе, що з чоловіком давно розлучилася, що бабусею вже сама стала і питала про моє здоров’я. Я плакала всю ніч, а потім написала, що життя мені немає без них.
Потім зателефонували ми, поговорили і зрозуміли, що винні обидві.
У внучки дитина народилася, це означає, правнучок у мене є. Оля допомагає їй у всьому, не вирветься, мене ось покликала. От я і зважилася в гості до доньки поїхати, а то невідомо, скільки ще часу мені відпущено, здоров’я вже немає, а побачитися хочеться.
Ярослав мовчав, чужа історія запала в душу. Він згадав свою матір, яку відвідує рідко. Мати живе в селі, там же і старша сестра Ярослава, – він завжди вважав, що сестра нагляне за матір’ю. А зараз раптом після розповіді пасажирки защеміло в грудях, навалилася туга, адже він – син, мати сумує за ним, частіше хоче бачити.
Ярослав всю дорогу спілкувався з Ніною Павлівною, – час пролетів непомітно. Він допоміг вийти сусідці з вагона, зауважив, що до них йде миловидна жінка, неспокійно дивлячись в їх сторону. Ярослав відійшов. Дві жінки зустрілися поглядом, обнялися і довго не могли відірватися одна від одної одного. Обидві плакали.
Зустріч двох жінок була настільки зворушливою, що Ярослав і не сумнівався, що все у них буде добре.
Він відійшов убік. Якось розхвилювався. Дістав мобільний і набрав номер матері. Чомусь просто захотілося сказати:
– Мамо, я приїхав, я на місці, у вихідний чекай в гості.
Іноді випадок змушує нас замислитися про ставлення до батьків, подивитися на себе з боку через призму чужого гіркого прикладу…
Найближчими вихідними Ярослав був у мами в рідному селі.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
