– Уявляєш, Жанна заміж зібралася, – повідомила мені приятелька по телефону, – діти здивовані. Ну зрозуміло, що особисте життя влаштувати хочеться, але не в 55 ж років йти під вінець. А вона ще й влаштувати шоу вирішила: з урочистою реєстрацією, рестораном і романтичним подорожжю. Курям на сміх.
Вона булаще давно заміжня. А тут вирішила про себе подумати.
– Я все життя одна, – говорить Жанна, – боролася за виживання, дітей піднімала, не до особистого життя було. Не до себе, а, може, не зустрівся мені раніше той, за кого хотіла б знову заміж вийти. Можу я хоч на старості років пожити для себе?
Жанна вийшла заміж в далекій юності, як більшість ровесниць. У 19 років здавалося, що інакше пізно, тоді традиція була рано сім’ю створювати. У 21 році Жанни народилася дочка, в 25 з’явився на світ син. А в 27 вона несподівано розлучилася з чоловіком. Ну це для нас несподівано, а для неї – цілком закономірно.
– Він вважав, що чоловік служить для прикраси будинку, – згадує Жанна, – тоді часи важкі були, згодна. Але не всіх же з життя викинуло в пучину алкоголю і неробства? У нас діти були, а йому – хай горить синім полум’ям.
А Жанна впряглася по повній: на двох роботах працювала, виживала. І вижила. Практично без участі колишнього чоловіка, з яким і аліменти платити було ні з чого і брати участь у вихованні дітей не хотів.
– Сама вирішила без мужика прожити, – казав, – сама і виплутуватися тепер.
При таких умовах якось не до особистого життя було жінці. З нею знайомилися, дізнавшись, що є своя двушка, дивилися зацікавлено, а з’ясувавши про наявність в цій двійці двох старших дітей – зникали. А ті, хто не зникав – готові були стати третім. Дитиною Жанни, в сенсі. А воно їй треба?
А потім дочка заміж вирушила та народила через рік, Жанна носилася: допомагала, сиділа з онуками, давала грошей на кредит. А потім син одружився і привів дружину в будинок. 4 роки з невісткою прожили у Жанни, до самого виходу дружини сина з декрету, коли змогли теж квартиру взяти в кредит.
А потім у дочки народилася друга та ще й проблемний, знову няньчила, доглядала, сиділа.
– Хто допоможе, якщо не я, – говорила ще не стара жінка, махнувши на себе рукою, коли їй і 30 років ще не було, – а потім озирнулася одного разу: тиша навкруги. Не дзвонять, допомоги не просять, встали нарешті на свої ноги. І з інтересів тільки робота. Що мені залишалося? Лізти в життя дочки або невістку замучити порадами? Я зайнялася собою.
І не просто зайнялася, а знайшла собі хобі – пішла в аматорську театральну студію. І ось, через рік, зібралася заміж за режисера. Свого ровесника, він на добровільних засадах займався студією, а так працював в школі, вчителем фізики і астрономії. І був теж уже років 10, як один.
Театром він, як і Жанна, рятувався від самотності. Дітям б порадіти за маму, але ні – засудили.
– Могли б вже просто зійтися і жити разом, – сказала дочка, – що людей смішити? Ти ще плаття біле одягни і фату на голову начепи.
– Ну, мам, ти даєш, – сказав син, коли Жанна запросила його на свято, – а не на квартирку чи твій благовірний зазіхнув? Інакше що ще його, що працює в жіночому колективі, змушує одружуватися на тобі?
Тобто діти відразу відмовили матері і в праві вирішувати за себе особисті питання, і в праві любити, і бути коханою, і в праві влаштувати свято. Пізно. Запиши себе в бабульки і доживай. А доживати рано ще, пожити хочеться.
І зазіхнув Станіслав Ілліч не на квартиру, вона у нього і у самого є, а дітей немає. А ось право розпорядитися своїм життям є. Невід’ємне. І воно, це право є в будь-якому віці. І не тільки у заслужених і народних, а у всіх.
Тому що не буває пізно. Буває нема за кого, буває колись, буває не треба. І ще бувають діти-егоїсти, яким віддано все віддаєш, що тільки можна. А тепер вони відмовляють батькам у праві на щастя, на біле плаття нареченої. Незаслужено і несправедливо.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
