fbpx

В 16 років я зрозуміла, що не можу бути перебувати вдома. Я переїхала з хлопцем на орендовану квартиру, але ми розбіглися через два роки. Я почала працювати, вчити французьку і в 25 поїхала у Францію. Батьки й знати мене не хотіли, сказали, щоб я дорогу додому забула. Зараз втратили дім, мені подруга сказала, живуть в селищі як переселенці, стали бідними. Я можу допомагати чи забрати, але чи треба? Вони ж від мене давно відмовилися, а сестра вийшла заміж, народила четверо дітей і їй не до батьків

Я народилася на Харківщині. Нас в родині дві сестри, я старша за Олю на кілька років. Батьки наші були дуже суворими щодо нас у вихованні, нічого не дозволяли, не купували, нікуди не відпускали з друзями. У нас навіть телевізору не було! І ні, вони не релігійні, просто вважали, що від такого виховання ми в майбутньому будемо мати користь.

Ми не знали, що це таки – посиденьки на лавочці з друзями і з гітарою, влітку, що таке шкільні дискотеки, косметика і так далі. Тому вже в 16 років я зрозуміла, що не можу бути перебувати вдома. Я почала зустрічатися з першим ліпшим хлопцем і переїхала з ним на орендовану квартиру.

Максим був на 6 років за мене старшим, працював і по суті утримував мене. Навіть правоохоронці, попри всі старання батьків, не змогли повернути мене додому. Але з Максом ми розбіглися через два роки і кожен пішов своїм шляхом.

Батьки й знати мене не хотіли, сказали, щоб я дорогу додому забула. Заборонили бачитися з сестрою, але ми все одно іноді бачилися і тримали зв’язок. Оля втекла з дому у 18 і сама зріклася тата й мами, їй їх замінили свекри – дуже хороші сільські люди.

Та я забігла наперед. Повернуся до своєї історії. Я завжди мріяла побачити світ, може якраз через те, що зросла в закритому середовищі. Мені на шляху трапилася дуже хороша людина – хазяйка ресторану, куди я влаштувалася офіціанткою. Ця жінка свого часу прожила кілка років у Франції і вона мене надихнула почати вчити французьку мову.

Ось так я почала працювати, вчити французьку і в 25 поїхала у Францію, теж на роботу, і не когось там, а – посудомийки! Але мені було байдуже, аби побачити той Париж, ходити його вуличками, вдихати повітря свободи.

Минули роки, а я досі тут. Тепер Париж і Франція – мій дім. НЕ буду розповідати про весь свій довгий шлях до стабільності, він не був простим. Але зараз я маю 39 років, заміжня за французом українського походження, маю двох синів-підлітків. У нам з Шарлем невеликий бізнес, ми займаємося продажами дверей. Любимо свою справу й розвиваємо.

Як можемо, ми підтримуємо деяких переселенців з України, я фінансово допомагаю підрозділу, де служить син моєї найкращої подруги з України. Також допомагаю іноді фінансово сестрі, яка вийшла заміж, народила четверо дітей і живе зараз на Закарпатті.

І ось я дізналася від однієї знайомої з малої батьківщини, що кілька місяців тому мої батьки втратили свій дім на Харківщині, живуть зараз в селищі в іншій області як переселенці, стали бідними.

Але самі вони ніяк не вийшли на зв’язок ні зі мною, ні з сестрою. Ну що за люди такі? Вони так і лишилася для мене загадкою на все життя. А головне моє запитання до себе й до вас, читачі сайту, ось в чому.

Я можу допомагати батькам грошима чи забрати їх до себе, але чи треба? Вони ж від мене давно відмовилися, я навіть не впевнена, чи хочуть спілкуватися. А може, чекають, що я їх сама знайду? Що робити? Які можете сказати мені слова й дати поради? Дуже дякую заздалегідь за ваші думки!

Автор – Олена К.

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

You cannot copy content of this page