В день, коли я сказав Стефі, що ми знову їдемо в мандрівку – цього разу в Чорногорію, – її погляд потемнів. Не від заздрощів, ні. Від втоми. І від тієї внутрішньої клітки, яку вона сама для себе побудувала. Вона – моя рідна сестра, і ми з нею були колись, як два черевики в одному пакеті: однакові, не розлий вода. А тепер, вона вся в онуках, списках, закупах, доганяннях з візочками по місту. А я – в білетах, бронях і ранковій каві біля моря. І чомусь від цього мені гірко, хоч і не я винен.
Коли Стефа вийшла на пенсію, я думав, вона трохи переведе подих. Донька її, Марічка, щойно вдруге стала мамою, і якось усе так зійшлося, що Стефа знову “при ділі”. Вона жаліється нечасто, але одного разу пробовкалась.
– Вони навіть не питають, чи я маю плани. Просто – мам, забереш з садка? Мам, посидиш до вечора?
– А ти що кажеш? – поцікавився я тоді.
– А що я скажу, Сергію? Як не я, то хто?
Я мовчав. Бо знав, що це початок болота. І вона туди влізла сама.
Ми з Ірою, моєю дружиною, завжди домовлялись: допомагати дітям — так, але не ціною себе. Наші вихідні завжди були нашими. Ми не брали онуків у відпустки, хіба що самі того дуже хотіли. І діти це розуміли. Може, тому вони навчилися самі планувати свої життя, не скидаючи все на нас.
А от у Стефи якось усе навиворіт. Пам’ятаю, як ми з нею в юності поїхали автостопом у Болгарію. Два рюкзаки, одна мапа і купа сміху. Вона була та, що перша розмовляла з митником, перша домовлялась з місцевими. А тепер вона боїться сказати доньці, що в суботу хоче просто полежати в тиші.
Останній конфлікт почався через наш квиток до Котору.
– А ви що, знову кудись? – запитала вона, коли ми випадково зустрілись у магазині.
Я вже збирався викрутитись, але продавчиня на радощах викрикнула:
– Сергію, беріть ті оливки в дорогу, як минулого разу в Італію! Чорногорія вас чекає!
І тоді Стефа просто скам’яніла.
– Ти навіть не сказав мені…
– А що сказати, Стефо? Що ми їдемо відпочити? Я ж знав, що ти знову скажеш – тобі б хоч раз, та не вийде, бо онуки, бо город, бо вчитель поганий, бо часу нема. А я втомився це чути.
Вона мовчки поклала хліб на прилавок і пішла. Я бачив, як напружено вона тримає сумку, як стискає плечі. Ніби я їй зробив боляче.
Ввечері вона написала смс: “Ти змусив мене виставити себе ідіоткою перед сусідкою. І перед собою”.
А я сидів у кріслі й гортав альбом з минулорічної Іспанії. І не міг насолодитися жодною світлиною.
Бо десь усередині щось муляло.
Я приїхав до неї через тиждень. Вона саме обрізала бузок у дворі.
– Чого приїхав? – буркнула, не дивлячись.
– Ти ж знаєш. Ми з тобою, як два колеса на одній осі. Як я можу просто їхати, знаючи, що ти тут, мов на якір посаджена?
– Сергію, не треба.
– Треба. Послухай. Я не винен, що в тебе ось так склалось. Але я й не хочу, щоб ти варилась у цьому всьому сама. Марічка має двоє дітей, так? І чоловіка. Нехай вони теж розуміють, що ти не нянька, а людина.
– Вони й так втомлені… – тихо сказала вона.
– А ти не втомлена? Ти не маєш права на день без каші й пелюшок?
Вона сіла на лавку.
– Маю. Але я не знаю, як уже вийти з цього кола. Вони ж на мене покладаються…
– А ти на кого покладаєшся, Стефо?
Це питання зависло між нами, як кульбаба в повітрі. Легке, але чіпке.
Я не приїхав її повчати. Я приїхав запросити її в Котор. Просто з нами. Без обов’язків. Без онуків.
– Поїдеш?
– А з онуками хто?
– Нехай самі собі впораються. Ми вже своє віддали.
Вона довго мовчала, потім тихо сказала:
– Я не знаю, чи в мене ще є той запал, що був колись.
– Нічого. Ми знайдемо. Бо ти не бабуся. Ти жінка, яка колись першою запропонувала мені поїхати в Болгарію на два тижні, маючи 12 карбованців на двох. І я досі пам’ятаю, як ти сміялась під зорями на пляжі.
Вона ще не сказала остаточно. Але я бачив, як у її очах щось прокидалося. Щось давнє. Щось її.
І тепер я думаю: скільки жінок живе сьогодні так, як Стефа? Скільки тих, хто, з любові й відданості, загубив себе? Скільки бабусь перестали бути жінками? І чому так важко собі дозволити просто жити?
А що ви думаєте, друзі? Чи мають бабусі право на відпочинок? Чи повинні внуки бути щастям, а не тягарем? І головне — як вчасно зупинитись, щоб не розчинитись у чиїхось потребах, втративши власні?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
