В день, коли я виходила заміж, до мене підійшов дядько Володя і трохи дивним тоном сказав, щоб ми не розраховували на їх з мамою допомогу. – Ми вже не молоді, та й хочемо трохи пожити для себе. Тому якщо що, нас онуками не закидати. – Я здивувалася, але прийняла його пропозицію. – Молоді, самі впораємось. Але згодом ситуація дещо змінилася. І як тепер пояснити дітям, чим вони гірші за інших дітей, яких бабуся та дідусь люблять і леліють?
***
Коли я виходила заміж, мама з дядьком Володею вже жили в селі. Деяку суму від продажі вона віддала мені. Ми з чоловіком жили в місті на орендованій, але коли зрозуміли, що скоро станемо батьками, вирішили придбати своє житло, тим більше в селі, біля мами, був хороший варіант. Я не звикла до такого життя, але діватися не було куди.
Коли мені було 20 років, моя мама вдруге вийшла заміж. Її обранцем був чоловік, у якого теж було двоє дітей. Я не була проти.
На той момент, я жила і навчалася в іншому місті, а так, хоч хтось близький поруч з мамою буде.
Через якийсь час, дядько Вова – мамин новий чоловік, умовив її переїхати в передмістя. Свіже повітря, свій сад-город, затишний будиночок з пічкою…
Що ще треба для зустрічі спокійної старості? Мама продала нашу квартиру, частину грошей віддала мені, частину вклала в покупку будинку.
Незабаром і я вийшла заміж. На весіллі дядько Володя попередив, що коли у нас з’являться діти, на їх допомогу сильно не розраховувати.
Вони вже не молоді, здоров’я не дозволяє бігати за малюками, та й просто хочеться пожити для себе.
Перший час, ми з чоловіком жили по орендованих квартирах, намагаючись накопичити на квартиру. Але виходило погано, так як я на той момент вже була при надії. І тут, нам трапилася нагода, по сусідству з мамою продавався будинок.
Я ніколи не хотіла жити в приватному будинку, але це було краще, ніж тягатися з малюком по орендованих квартирах. Та й ціна на нього була досить скромна. Так ми і стали жити по сусідству.
Хоч сільське життя і було для мене важким, коли на світ з’явився син, ми цілком справлялися самі. Допомоги ні від кого не просили. Мама лише іноді забігала до нас на пів годинки, поняньчити онука.
Через три роки у нас народилася дочка. Стало складніше. Чоловік на роботі, я по дому з двома маленькими дітьми.
Якщо мені було необхідно виїхати кудись з молодшою, залишити сина на бабусю було просто не можливо. Дядя Володя відразу ж нагадував про те, що він нас попереджав.
Але нічого, потихеньку ми навчилися справлятися. Я намагалася запланувати всі свої поїздки тільки на той час, поки син в садку. А моя мама, як і раніше, зрідка забігала до онуків.
Приблизно в той же час, що і у нас, діти дядька Володі теж подарували йому онуків. І ось з ними ситуація зворотна.
Мало не з пелюшок вони подовгу проводять час у дідуся. Моя мама няньчить їхніх як рідних. Дідусь балує, гуляє з ними.
Зараз діти вже підросли і з ними не так складно. Але мені дуже прикро за своїх дітей.
Виходить що для чужих дітей, моя мама-рідна бабуся, а для своїх – просто сусідка. На одних онуків у них є сила і здоров’я, а на моїх-ні!
Боюся, що скоро діти почнуть розуміти, що це не справедливо і почнуть задавати питання, чому так. А що їм відповісти, я не знаю.
Що робити?
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
