В дочки я навіть до святвечора не дотягнула, хоча мала квиток на 28 грудня до Львова. Всі свята мені своєю “заявочкою” зіпсувала. Так мені образливо стало.
Добре що в мене в тому Києві є ще кума, до якої я і подалася, бо знаходитися там, де мене не розуміють і не цінують, я не хочу.
Ви знаєте, інші жаліються на своїх невісток, а в мене навпаки, невістка, як той ангел, а ось дочка в мене ще з тим гострим язичком.
Цього року я вперше надумала кудись вирватись на свята. Зазвичай і син з сімейством і дочка до мене приїжджають на все готове на Львівщину. А цього року так вийшло, що син буде в себе свята святкувати, а дочка взяла та й запропонувала приїхати до них в столицю.
Я довго не думала, бо завжди мріяла десь поза домом трішки відсвяткувати.
Їхала я не з пустими руками. Накупила і дітям і онукам подаруночків і дещо свого до вечері взяла, бо знаю, що такого в Києві не купиш.
Перших два дні ми далеко від дому не ходили. Зять нас запросив в кіно. Гарно, все так сучасно в тому торговому комплексі. Всі вітрини сяють, настрій Різдвяний, як то кажуть.
А в неділю ми після служби поїхала на головну ялинку України.
Всі ми фотографувалися біля білосніжної красуні, а зять тим часом пішов і купив нам чай.
– Трішки зігрієтеся, – сказав Антон.
Я то випила. Ми ще ходили з локації на локацію. Діти бігали, веселися, а я чую, що мені вже потрібно в “дамську кімнату”. Той чай подіяв так, що я собі й уявити не могла.
– Наталю, ти знаєш, йдемо десь шукати, де б я сходила, бо не доїду, – сказала я до дочки.
Та тільки фиркнула, бо вона зайшла в гарну вуличку, де все сяяло і не хотіла відволікатися.
– Я вже не в тому віці, щоб терпіти, Наталю. Це ви молоді, можете ще ходити, а в нас “замки” вже не ті, – вже з тиском сказала я.
А дочка не посоромилася і мені таке ляпнула: “Як ви вже так себе почуваєте погано, то нема чого їздити в таку далеку дорогу і нас турбувати”.
Дочка це сказала і так подивилася на мене, що я ледь не стерпла.
Потім Наталя ще щось говорила і я зрозуміла, що вона не жартує. Вона мене не хоче бачити на святах…
Я хотіла забути і жити далі, але не змогла. Я спакувала сумку і поїхала на метро до куми, яка мене, на відміну від дочки, рада бачити.
Я вже в себе дома, у Львові. Буду святкувати Різдво одна і це краще ніж з такою дочкою.
А як би ви реагували на такі слова рідної дитини? Невже це нормально?
Автор – Карамелька
