Доброго дня, дорогі читачі! Пишу вперше свою історію, тому якщо що, вибачайте.
Розповім коротко про себе.
Я з дитячого будинку. Батьків я ніколи не бачила. Один раз до мене приїжджала бабуся, але як я зрозуміла, вона не мала можливості забрати мене до себе. Вона просила її вибачити і поїхала, поїхала назавжди.
Наскільки мені відомо, мама привела мене на світ дуже рано, більше я нічого не знаю.
Я вже давно заміжня, і відпустила цю ситуацію, хоча раніше дуже хотіла подивитися в очі людині, яка подарувала мені життя.
У нас з чоловіком двоє діточок. Живемо ми в квартирі свекрухи. Тут і я прописана і наші діти.
Я хочу подякувати своїй мамі, так, я називаю її не інакше, як мама. Вона справді полюбила мене, як рідну дитину і дала ту любов, яку я ніколи не відчувала.
Чоловік в мене дуже хороший, а діти розумні та виховані.
Мама насправді нам дуже допомогла з дітьми. Як тільки в мене закінчилася декретна відпустка я вийшла на роботу, а бабуся доглядала нам дітей.
Квартира в нас чотирикімнатна, тому місця хватало всім.
У чоловіка є також молодший брат. Коли ми одружувалися, Петро був в армії, а після він з другом поїхав на заробітки в Польщу.
Власне там він і познайомився зі Світланою, з якою і захотів створити сім’ю.
Світлана мала свою двокімнатну квартиру, і на диво вона знаходилася не далеко від нас.
Стали ми проживати по сусідству.
На даний час у Петра троє дітей. Оленці 9 років, Марку 7, і наймолодшій Соломійці лише три рочки.
Я не знаю чому свекруха так вирішила, але майже кожного вечора до нас на вечерю приходить вся сім’я Петра.
Погодьтеся, це велика кількість людей.
Так, свекруха сама старається готувати, бо ми з чоловіком допізна на роботі, але мене і це не тішить.
Річ у тім, що мама готує вечерю з продуктів, які купили ми.
Зараз все не дешеве, і ми всі можемо за один вечір з’їсти те, що могло б бути для нас на два, а то й три дні.
Я купую полуницю, черешню чи малинку своїм дітям, бо хочу щоб вони вітамінів поїли і були здорові, але все це ділиться і на дітей Петра, ще й його дружина “дзьобає”.
Вони нічого не купують, коли до нас йдуть. Одного разу в хаті хліба не було, так свекруха їм зателефонувала, щоб по дорозі купили.
Вони принесли буханку, а коли вже йшли додому, мама всунула Петру в кишеню сто гривень, а той зробив вигляд, ніби так і має бути.
Я вирішила не мовчати і запитала свекруху, чому вона так поводиться, а вона мені зізналася, що відчуває провину, що нам вона дала дах над головою і виняньчила нам дітей, а Петро живе в дружини і їх дітей вона вже немає сили доглядати. Ось і почувається вона перед Петром в боргу.
Зараз такий важкий час, і я не розумію, як маю пояснити мамі, що це не нормально, що продукти дорожчають з кожним днем і що годувати чужу сім’ю я не маю бажання.
Ми коли і йдемо в гості до Петра, то купуємо щось, з пустими руками ніхто не йде. І то, я такими візитами не зловживаю.
Вчора приходжу з роботи, а мама цілу стільницю вареників наліпила.
– Накривай на стіл, Наталю, скоро наші прийдуть.
Ось такі справи…
Автор -Наталя У
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
