Я пів свого життя провела на чужині, заробляючи гроші. Життя моє не легке, тому я сподівалася, що хоча б на пенсії спокійно собі поживу, але і це в мене, скоріш всього, не вийде.
Своїх дітей я ростила одна. Чоловік заглядав до чарки, помочі з нього ніякої, тому було прийняте рішення розлучитися. Жили ми в селі у моїх батьків.
Коли Насті було дванадцять років, а Сергійку чотирнадцять, я поговоривши з ними, вирішила податися до сонячної Італії, щоб хоч вони так не бідували, як я. Мама була ще в силі приглянути за дітьми, тому, зі сльозами на очах одного дня вони посадили мене з невеличким чемоданом в автобус.
В Італії мене зустріла подруга, яка вже давно там працювала. Вона доглядала стареньку бабусю. Але вийшло так, що їй терміново потрібно було повертатися в Україну, в неї захворіла мама. Я ж, можна сказати, її підмінила.
Роботи я не боюся, правда, з мовою було важко, але з часом я і цей бар’єр подолала. Подруга моя повернулася через рік часу, але вона вже пішла на іншу роботу, тому я доглядала стареньку до самого її “кінця”.
Її діти були дуже добрими до мене. Як тільки я їм натякала, що хочу провідати дітей та батьків, вони мене відпускали. Декілька разів було навіть таке, що вони оплачували мені дорогу туди і назад, лише щоб я до них повернулася. Я цінувала таких людей, і була їм дуже вдячна.
Кожного місяця я надсилала дітям гроші. Але старалася не сильно їх балувати, чисто так, на проживання і одяг. В мене була з цих заробітків інша ціль, якої я таки досягла.
Син вже закінчував школу і йшов вчитися, як я йому купила двокімнатну квартиру в області. Він вже в гуртожитку не жив, а у своїй власній. Я навіть ремонт там зробила, і допомогла придбати найнеобхідніші меблі. Коли дочка закінчила школу і вступила в медичний коледж, то переїхала також в цю квартиру.
Я ж при першій же можливості сказала Насті, щоб вона не хвилювалася, оскільки їй також буде сій дах над головою, я над цим працювала.
Коли дочка була на третьому курсі, я віддала їй ключі від своєї, власної квартири, після ремонту Настя відразу ж туди переїхала.
Згодом не стало моєї мами. Мене відпустили її провести в останню путь. Діти вже працювали самі на себе. Сергій вже навіть зустрічався з дівчиною. Довго в Україні я не пробула, відразу ж після сорокового дня повернулася на роботу в Італію.
З того часу в мене почалось спокійне і розмірене життя, правда на чужині. Коли я зрозуміла, що грошей в мене достатньо, щоб купити і собі однокімнатну квартиру в Україні, я це при першій же можливості зробила. Потихеньку майстри робили ремонт, обставили все меблями, але я почувалася ще в силах, і працювала на свою сеньйору, правда, за той час я змінила декілька сімей.
Першим одружився син, а за рік часу заміж вискочила і дочка.
Перед цим дійством я брала відпустку і допомагала дітям з організацією свята. Гроші, само ж собою, я також давала. Ми все зі сватами робили “на спілку”.
Дружина мого сина з першого дня намовляла мого Сергія, щоб той її відразу ж прописав в квартирі. Я старалася туди не вмішуватися, син дорослий, і має свій розум. Це лише тепер я зрозуміла, що треба було такир настояти на своєму.
Незадовго після весілля невістка з сином подарували мені одразу ж двох онуків – близнюків: Матвійка та Лук’янчика. Працювати невістка сильно не спішила, але я розумію, тут з одним важко, а якщо відразу двоє, то хоч за голову берись. Правда, сваха моя жила не далеко, то перші місяці допомагала дочці. Мій же син працював на той час менеджером в якійсь фірмі.
Дочка живе в шлюбі дуже гарно, в них з чоловіком підростає донечка Златка. Я всім онукам час від часу, на свята чи день народження, пересилаю подарунки, ну і євро звичайно, як же без них.
І ось одного разу я по телефонній розмові дізнаюся, що не все у сина з дружиною добре. А згодом виявилося, що вона закрутила шури-мури з сусідом, в той час як мій Сергій працює.
Оскільки у невістки є ще два молодші брати і сестричка, які досі живуть з батьками, мій син – добра душа, вирішив залишити цю квартиру їй та своїм дітям.
– Мам, ну не вижену ж я рідних дітей на вулицю.
Я все розумію, але можна було якось по-людськи все розділити. Він же і аліменти на них платить, і не маленькі.
Сергій попросився пожити деякий час у мою квартиру, яка, як він сказав, і так пустує, оскільки орендарів я не хотіла туди пускати, щоб не захарастили.
І ось після нового року, на Різдво, я нарешті закінчила свої “поїздки” і вирішила осісти в своїй квартирі, але син мене зустрів не дуже привітно.
– Мам, для чого тобі місто? Ось бабуся все своє життя в селі прожила. Там хата ще в хорошому стані. Якщо треба, я допоможу щось “підлатати”, – сказав мені Сергій за чашечкою кави.
І в той момент з мене ніби щось “вилізло”. Я ніколи сама себе такою не бачила. Закінчилось все тим, що я виставила сина за двері з його речами.
Вже більше місяця я з ним не спілкуюся.
Я вважаю, що також маю право хоча б на нормальну старість. Для дітей я зробила все, що лише могла, і навіть більше.
Собі дозволити сісти на голову я нікому не дам, навіть власному сину…
Як вважаєте, я права, чи все ж моє місце в селі, а квартиру потрібно Сергію віддати?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
