В лікарні я спостерігала, як сусідкам приносять домашні обіди, а мені Вікторія простягнула пачку печива “Марія”. — Ми з Євгеном вирішили, що ти сильна і сама впораєшся, — заявила вона, приховуючи справжню причину своєї байдужості.
Стаціонар зустрів мене запахом хлорки та глухою тишею коридорів, яка буває тільки в казенних стінах, де кожен рахує хвилини до виписки. Положили раптово, просто з прийому в кардіолога, бо тиск підскочив так, що перед очима все попливло, а серце почало викаблучуватися, ніби загнаний кінь. Я встигла тільки вхопити сумку з документами, а все інше лишилося вдома, на тумбочці в передпокої. Лежу на вузькому ліжку, дивлюся в стелю і чекаю, що ось-ось двері відчиняться, забіжить хтось із моїх дівчат, принесе домашнього тепла в термосі.
Першою в палату зайшла Світлана, моя старша. Вона завжди була такою: ділова, швидка, ніби в неї в руках не торба з речами, а звіт за квартал. Привезла все, що я просила по телефону: мило, рушник, старе моє горнятко з тріщинкою на обідку та ложку. Я ж мимоволі заглядаю всередину пакета, шукаю очима хоч якийсь пакуночок з їжею, бо від лікарняної каші на воді вже шлунок зводить. Думала, може, сирників насмажила чи хоча б котлетку паровою зробила, знає ж, що я це люблю.
— Мамо, ти тільки не сердься, я нічого з продуктів не купувала, — Світлана викладала речі на тумбочку так рівненько, ніби за лінійкою. — Я ж не знаю, що тобі зараз можна, а що лікарі заборонили. Та й бачу, вас тут годують за розкладом, голодною не залишишся. Тобі головне зараз про тиск думати, а не про делікатеси.
— Дякую і на тому, доню, — тихо відповіла я, ковтаючи клубок у горлі. — Дійсно, каша тут корисна, мабуть.
Вона посиділа хвилин десять, раз у раз зиркаючи на годинник. Розповіла, що в сина в університеті знову якісь хвости, а менша донька, моя онука Софійка, вередує через нову школу. Світлана вже двічі встигла побувати заміжня, і кожен шлюб ніби додавав їй нових турбот, які вона несла перед собою, як щит від моїх старечих проблем. Я слухала, кивала, а сама все чекала, коли ж вона запитає про те, що гризло мене найбільше. Чи вистачає мені грошей на ліки? Бо список, який мені виписала медсестра, був довгий, як сувій, а пенсія моя — то так, на хліб і на оплату комірного. Але Світлана поцілувала мене в щоку, пообіцяла подзвонити і зникла за дверима, залишивши після себе лише слабкий аромат дорогих парфумів та порожню тумбочку.
Через два дні нарешті з’явилася Вікторія, молодша. Прийшла під вечір, захекана, кинула на край ліжка кульок, де самотньо бовталися два жовті банани, пляшка кефіру та пачка сухого печива. Вона в мене натура творча, живе з Євгеном уже п’ять років без жодних розписів. Скільки я її не просила, скільки не вмовляла, що треба ж по-людськи, щоб і перед Богом, і перед законом були чоловіком та дружиною, вона тільки відмахувалася.
— Мамусю, ну що ти знову за своє, — вона сіла на стілець і почала гортати щось у телефоні. — Штамп у паспорті — то для тих, хто не впевнений у собі. Нам і так добре. Євген мене любить, дитину виховуємо, що ще треба? Це застарілі погляди, зараз світ інший.
Я дивилася на ці банани і думала про те, як ми з покійним чоловіком колись кожну копійку відкладали, щоб їх на ноги поставити. Коли померла моя свекруха, лишила чоловікові двокімнатну квартиру в центрі. Ми тоді навіть не вагалися — продали її, розділили гроші рівно навпіл і віддали донькам, щоб вони мали свій кут, щоб не тинялися по орендованих кутках. Вони тоді розцілували нас, плакали від щастя. Купили собі житло, облаштувалися. А тепер я лежу тут, і жодна не спитала, чи маю я за що купити ті дорогі ампули, які мені щоранку колють.
— Вікторе, ну як там Соломійка? — запитала я про онуку, намагаючись відволіктися від гірких думок.
— Ой, мамо, стільки справ, — Віка нарешті відірвалася від екрана. — Уроки, гуртки, Євген пізно з роботи приходить. Я ледве вирвалася до тебе. Ти ж тут не сумуй, одужуй швидше. Якщо щось треба буде — дзвони, але я завтра точно не зможу, у нас там плани на вечір.
Вона пішла так само швидко, як і з’явилася. А я лишилася в палаті, де поруч зі мною лежала Ганна Петрівна. До неї діти приходили щодня. Приносили бульйони в баночках, загорнутих у рушники, щоб не охололо. Пшеничну кашу з домашнім маслом, запечену рибку. Вони сиділи біля неї годинами, тримали за руки, сміялися. Син її кожного разу, йдучи, тицяв їй у руку якісь купюри і пошепки питав: “Мамо, вистачить? Чи ще занести?”. Мені було так соромно перед нею, що я відверталася до стіни і вдавала, ніби сплю.
Мій чоловік Степан завжди казав, що діти — то наше віддзеркалення. Коли його не стало два роки тому через ту кляту хворобу, що накрила весь світ, моє життя ніби вицвіло. Він був моєю опорою, моїм захистом. Тепер я була одна в нашій великій квартирі, де кожен куток нагадував про нього. І ось тепер, у лікарні, я гостро відчула ту пустку, яку ніякі квартири чи гроші не заповнять.
— Що, Маріє Іванівно, знову ваші дівчата забігали на хвилинку? — тихо спитала Ганна Петрівна, коли Віка пішла.
— Та мають багато роботи, діти ж, онуки, — виправдовувалася я, хоча серце стискалося від болю. — Старша Оля забігала, молодша ось бананів принесла. Дзвонять щодня, турбуються.
Я ж не могла зізнатися чужій людині, що мої рідні доньки навіть не поцікавилися фінансовим боком моєї біди. Вони знали, що в мене лишилися якісь заощадження “на чорний день”, але ж той день уже настав, а вони ніби й не помічають. Чи, може, просто не хочуть помічати, щоб не брати на себе зайвого клопоту?
Минуло десять днів. Лікарі підправили мені серцевий ритм, трохи збили тиск. Кожного дня я чула в телефоні одне й те саме: “Мам, ну як ти? Ми сьогодні не встигнемо, завтра обов’язково будемо”. Але завтра минало, і знову був лише кефір і сухе печиво. Коли настав день виписки, Світлана приїхала на машині. Забрала мої речі, допомогла вдягнути плащ.
— Віка там у тебе вдома прибирання зробила, — сказала вона, поки ми їхали через місто. — Наварила борщу, так що не переживай, будеш мати що їсти.
Я мовчала, дивилася у вікно на знайомі вулиці нашого Франківська. Раніше ці вулиці здавалися мені рідними, а зараз — якимись холодними. Приїхали додому. В хаті дійсно пахло свіжістю і борщем. Вікторія зустріла мене в дверях, чмокнула в щоку.
— Ну от і вдома, мамусю! Бачиш, як ми все гарно підготували. Тепер відпочивай, пий ліки і не хворій більше. Бо нам неколи по лікарнях бігати, сама розумієш.
Вони побули ще пів години, попили чаю і розійшлися. Кожна до свого життя, до своїх чоловіків та проблем. А я сіла на кухні, налила собі того борщу, який Віка зварила, і раптом зрозуміла, що він зовсім не такий на смак, як мій. У ньому не було тієї душі, яку я вкладала в кожну страву для них.
Я згадала, як ми продавали ту квартиру свекрухи. Як вони обіцяли, що ніколи мене не лишать, що завжди будуть поруч. Гроші — то папір, вони мають властивість закінчуватися або знецінюватися. А от ставлення, ота дрібна увага, питання про гроші на ліки — це те, що показує справжню ціну любові. Виходить, я все життя будувала дім на піску?
Тепер я сиджу в тиші, гортаю старий фотоальбом, де вони ще маленькі, з бантиками, тримаються за мої руки. Тоді я була для них усім світом. А зараз я просто епізод у їхньому насиченому графіку. Образа — це важкий вантаж, я стараюся її відпустити, бо ж “воля Божа”, як я завжди кажу. Але чомусь так гірко на душі від того кефіру і двох бананів.
Може, я справді сама винна? Може, занадто багато дала їм колись, не навчивши віддавати навзаєм? Чи це просто таке покоління зараз — де штамп у паспорті нічого не значить, а допомога батькам вимірюється вільним часом, якого ніколи немає?
А як ви вважаєте, чи повинна мати просити про допомогу у своїх дорослих дітей, чи вони самі мають відчувати цей обов’язок без зайвих слів?
Усі імена на прохання автора змінені. Фото ілюстративне.
