В лікаря ми пробули пів дня, хоча мені здавалося, це була вічність. Я тримала свою крихітку на руках, і скляними очима дивилася на лікарку, яка зі всієї сили хотіла донести нам, щоб ми не опускали руки. Я глянула на чоловіка, по його виразу обличчя також було видно, що він нічого не розуміє. – А можна ви напишете нам все це на аркуші. Вибачте, ми зараз не в змозі сприймати уважно інформацію. – Додому ми їхали самі не свої.
На консультацію до сурдолога ми поїхали всією родиною.
Доньці майже рік, вона не чує, ускладнення після хвороби. Ми поїхали за хорошими новинами, а не за вироком.
Я чекала чогось на кшталт “промивайте вушка, слух повернеться протягом тижня”.
По дорозі заїхали на заправку.
Там була черга.
– На зворотному шляху заправимося, – сказав чоловік.
– Стривай тоді, зараз я кави візьму, – попросила я.
Запах кави – це самий життєстверджуючий аромат на світі. Цей аромат – найкращий аргумент за життя.
– Гарного вам дня, – сказала мені жінка в бежевій кофтинці.
– Дякую, – зраділа я, розцінила це як хороший знак.
Вона теж пила каву, і ми “чокнулись” пластиковими стаканчиками і розсміялися.
Ми приїхали в МЕДИЧНИЙ центр в 10 ранку. А вийшли звідти о 17 годині вечора.
Ми пройшли всі дослідження і дізналися: можна нічого не промивати, наша дочка – глуха. Абсолютно глуха. Нічого вже не врятувати.
Лікар говорила дивні слова: інвалідність, операція, немає часу, поспішати.
– Знаєте, ми зараз нічого не розуміємо, – сказав чоловік. – Можете написати нам на папері? Або я диктофон включу…
Я зрозуміла, що він теж в ступорі. Не розуміє.
Ми вийшли з кабінету.
У коридорі нас чекав старший син.
Ромчик школяр. Йому сім років.
– Мам, а я виграв в шахи поспіль вісім разів, – сказав він радісним голосом.
Усередині мене розірвалася куля роздратування.
– Скільки можна грати в планшет? Ти взагалі здатний на щось ще, крім цих ігор? – сказала я своїй голодній дитині, яка цілий день прочекала в коридорі.
Ми вийшли на вулицю. Сіли в автівку.
Коли тобі погано, найстрашніше – помічати, що життя тече своєю чергою. Сміються діти, літають птахи, люди п’ють каву і їздять на автобусах.
Ти не розумієш: як так? Чому? У мене світ перевернувся догори дриґом, я живу почуттями навиворіт, а всі… хрумтять яблуками, платять комунальні платежі, призначають побачення.
Які досвідчені егоїсти! Які злі всі навколо!
Ми заїхали на ту ж заправку.
Жінка в кофтинці знову зробила мені каву.
– Як ваш день? – мило запитала вона, широко посміхаючись.
Мені захотілося просто розвернутись і піти.
Стерти посмішку.
— Не ваше дело, — грубо сказала я.
І стерла посмішку.
Чоловік в автівці включив музику. На повну потужність. Авто пульсувало звуком.
– Зроби тихіше, – сказала я.
– А що, вона ж все одно не чує, – кивнув чоловік на сплячу дочку.
– Але ми-то чуємо, – з роздратуванням сказала я.
– Мам, я їсти хочу, – сказав син. Він сидів ззаду, дивився у вікно, планшет я у нього відібрала.
– Потерпи! – в один голос гаркнули ми з чоловіком.
Ми приїхали додому. Повечеряли. Я рахувала хвилини до моменту, коли можна буде заснути. Коли я провалюсь в сон, який перерве це відчуття.
Мене дратував чоловік. Мене дратував син.
Я стала згадувати цей день. Яка погана лікарка. Не встигла поставити діагноз, а вже говорить про інвалідність. Ніякого такту. Ми живі люди, а не роботи.
Треба піти на сайт і написати скаргу. На цю оганужінку.
– Що ти робиш? – запитав чоловік.
– Пишу відгук про цю бабу…
– А що вона тобі зробила? Це її робота. Вона діагноз поставила. Вона не винна, що Василинка оглухла.
– Слухай, а? Ти найрозумніший, так?
– У нас є в будинку щось випити? – запитав чоловік.
Він у мене не п’є.
– Не знаю, хіба що щось подарункове…
– Тягни. Хочу сьогодні розслабитися.
– Ну так, тільки цього не вистачало!
У мені кипіла, вирувала злість. Я не могла взяти її під контроль. Я зрозуміла, що зараз станеться щось погане.
Я схопила ключі від автівки, стала взуватися.
– Ти куди?
– Гуляти.
Я вибігла в ніч, стрибнула в автівку, і виїхала. Машин було мало, час наближався до півночі.
Я встала на обочині, включила аварійку.
– ААААААААА! ААААААААА! ААААААААА !!!!
Я кричала що було духу, до сліз. Я чула свій вереск, я вібрувала ним.
ААААААААА!
Додому я приїхала о третій годині ночі.
Чоловік спав, опустивши голову на руки. Поруч стояла почата пляшка.
Я засмучена сіла на табуретку поруч.
Чоловік прокинувся, став терти очі.
– Я випив, – сказав він, ніби вибачаючись. – Я спати.
Я кивнула.
– Сердишся? Мовчиш? – запитав чоловік.
Я похитала головою.
– А що?
Я взяла папір, який лежав на столі. Написала: “я втратила голос”.
Чоловік встав, поцілував мене в маківку і сказав:
– Прорвемось. Ця глухота не завадить нам любити нашу дочку.
І пішов спати.
Я перевернула аркуш паперу. Той самий, який дала лікар.
На зворотному боці було написано:
“Вашій дочки потрібна імплантація. І певне обстеження, щоб зрозуміти, скільки у вас часу. Терміново, любі мої. Терміново! Емоції потім. Зараз врятуйте донечці слух! Тримайтеся. Ось всі контакти. Скажіть, що від мене. Молюся за вас”.
Я заплакала.
Голосу не було, я хрипіла.
Було дуже важко. Обдерте криком горло боліло, нило серце.
Але десь там, в епіцентрі болю, зароджувалася надія.
І подяка.
Я зрозуміла, що світ навколо не байдужий. Навіть якщо на перший погляд це не так.
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
