fbpx
життєві історії
В лікаря ми пробули пів дня, хоча мені здавалося, це була вічність. Я тримала свою крихітку на руках, і скляними очима дивилася на лікарку, яка зі всієї сили хотіла донести нам, щоб ми не опускали руки. Я глянула на чоловіка, по його виразу обличчя також було видно, що він нічого не розуміє. – А можна ви напишете нам все це на аркуші. Вибачте, ми зараз не в змозі сприймати уважно інформацію. – Додому ми їхали самі не свої

В лікаря ми пробули пів дня, хоча мені здавалося, це була вічність. Я тримала свою крихітку на руках, і скляними очима дивилася на лікарку, яка зі всієї сили хотіла донести нам, щоб ми не опускали руки. Я глянула на чоловіка, по його виразу обличчя також було видно, що він нічого не розуміє. – А можна ви напишете нам все це на аркуші. Вибачте, ми зараз не в змозі сприймати уважно інформацію. – Додому ми їхали самі не свої.

На консультацію до сурдолога ми поїхали всією родиною.

Доньці майже рік, вона не чує, ускладнення після хвороби. Ми поїхали за хорошими новинами, а не за вироком.

Я чекала чогось на кшталт “промивайте вушка, слух повернеться протягом тижня”.

По дорозі заїхали на заправку.

Там була черга.

– На зворотному шляху заправимося, – сказав чоловік.

– Стривай тоді, зараз я кави візьму, – попросила я.

Запах кави – це самий життєстверджуючий аромат на світі. Цей аромат – найкращий аргумент за життя.

– Гарного вам дня, – сказала мені жінка в бежевій кофтинці.

– Дякую, – зраділа я, розцінила це як хороший знак.

Вона теж пила каву, і ми “чокнулись” пластиковими стаканчиками і розсміялися.

Ми приїхали в МЕДИЧНИЙ центр в 10 ранку. А вийшли звідти о 17 годині вечора.

Ми пройшли всі дослідження і дізналися: можна нічого не промивати, наша дочка – глуха. Абсолютно глуха. Нічого вже не врятувати.

Лікар говорила дивні слова: інвалідність, операція, немає часу, поспішати.

– Знаєте, ми зараз нічого не розуміємо, – сказав чоловік. – Можете написати нам на папері? Або я диктофон включу…

Я зрозуміла, що він теж в ступорі. Не розуміє.

Ми вийшли з кабінету.

У коридорі нас чекав старший син.

Ромчик школяр. Йому сім років.

– Мам, а я виграв в шахи поспіль вісім разів, – сказав він радісним голосом.

Усередині мене розірвалася куля роздратування.

– Скільки можна грати в планшет? Ти взагалі здатний на щось ще, крім цих ігор? – сказала я своїй голодній дитині, яка цілий день прочекала в коридорі.

Ми вийшли на вулицю. Сіли в автівку.

Коли тобі погано, найстрашніше – помічати, що життя тече своєю чергою. Сміються діти, літають птахи, люди п’ють каву і їздять на автобусах.

Ти не розумієш: як так? Чому? У мене світ перевернувся догори дриґом, я живу почуттями навиворіт, а всі… хрумтять яблуками, платять комунальні платежі, призначають побачення.

Які досвідчені егоїсти! Які злі всі навколо!

Ми заїхали на ту ж заправку.

Жінка в кофтинці знову зробила мені каву.

– Як ваш день? – мило запитала вона, широко посміхаючись.

Мені захотілося просто розвернутись і піти.

Стерти посмішку.

— Не ваше дело, — грубо сказала я.

І стерла посмішку.

Чоловік в автівці включив музику. На повну потужність. Авто пульсувало звуком.

– Зроби тихіше, – сказала я.

– А що, вона ж все одно не чує, – кивнув чоловік на сплячу дочку.

– Але ми-то чуємо, – з роздратуванням сказала я.

– Мам, я їсти хочу, – сказав син. Він сидів ззаду, дивився у вікно, планшет я у нього відібрала.

– Потерпи! – в один голос гаркнули ми з чоловіком.

Ми приїхали додому. Повечеряли. Я рахувала хвилини до моменту, коли можна буде заснути. Коли я провалюсь в сон, який перерве це відчуття.

Мене дратував чоловік. Мене дратував син.

Я стала згадувати цей день. Яка погана лікарка. Не встигла поставити діагноз, а вже говорить про інвалідність. Ніякого такту. Ми живі люди, а не роботи.

Треба піти на сайт і написати скаргу. На цю оганужінку.

– Що ти робиш? – запитав чоловік.

– Пишу відгук про цю бабу…

– А що вона тобі зробила? Це її робота. Вона діагноз поставила. Вона не винна, що Василинка оглухла.

– Слухай, а? Ти найрозумніший, так?

– У нас є в будинку щось випити? – запитав чоловік.

Він у мене не п’є.

– Не знаю, хіба що щось подарункове…

– Тягни. Хочу сьогодні розслабитися.

– Ну так, тільки цього не вистачало!

У мені кипіла, вирувала злість. Я не могла взяти її під контроль. Я зрозуміла, що зараз станеться щось погане.

Я схопила ключі від автівки, стала взуватися.

– Ти куди?

– Гуляти.

Я вибігла в ніч, стрибнула в автівку, і виїхала. Машин було мало, час наближався до півночі.

Я встала на обочині, включила аварійку.

– ААААААААА! ААААААААА! ААААААААА !!!!

Я кричала що було духу, до сліз. Я чула свій вереск, я вібрувала ним.

ААААААААА!

Додому я приїхала о третій годині ночі.

Чоловік спав, опустивши голову на руки. Поруч стояла почата пляшка.

Я засмучена сіла на табуретку поруч.

Чоловік прокинувся, став терти очі.

– Я випив, – сказав він, ніби вибачаючись. – Я спати.

Я кивнула.

– Сердишся? Мовчиш? – запитав чоловік.

Я похитала головою.

– А що?

Я взяла папір, який лежав на столі. Написала: “я втратила голос”.

Чоловік встав, поцілував мене в маківку і сказав:

– Прорвемось. Ця глухота не завадить нам любити нашу дочку.

І пішов спати.

Я перевернула аркуш паперу. Той самий, який дала лікар.

На зворотному боці було написано:

“Вашій дочки потрібна імплантація. І певне обстеження, щоб зрозуміти, скільки у вас часу. Терміново, любі мої. Терміново! Емоції потім. Зараз врятуйте донечці слух! Тримайтеся. Ось всі контакти. Скажіть, що від мене. Молюся за вас”.

Я заплакала.

Голосу не було, я хрипіла.

Було дуже важко. Обдерте криком горло боліло, нило серце.

Але десь там, в епіцентрі болю, зароджувалася надія.

І подяка.

Я зрозуміла, що світ навколо не байдужий. Навіть якщо на перший погляд це не так.

Фото ілюстративне – pixabay

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page