В мене була хороша сім’я: дружина і трійко чудових діточок, але ж ні, захотілось мені клопоту на голову. — Я чекаю дитину, Дмитре, — сказала Настя, моя співробітниця. Тепер я змушений плати алементи на дитину поза шлюбом
Мене звати Дмитро, і я, здавалося б, жив цілком звичайним, навіть нудним життям. Вже дванадцять років я був одружений з Лесею, у нас троє чудових дітей, двоє хлопчиків — восьмирічний Матвій та десятирічний Тарас, і найменша, шестирічна донечка Софія.
Я працював інженером у невеликій компанії в місті Вінниця, і наш сімейний бюджет був спланований до копійки. Ми не могли дозволити собі розкоші, але завжди мали все необхідне. Леся працювала вихователькою, і її зарплата була важливим додатком. Ми винаймали трикімнатну квартиру на околиці міста, і мріяли про власне житло.
Але усе змінилося півтора року тому, коли на роботі з’явилася нова співробітниця — Настя. Вона була помічницею керівника відділу, молода, дуже приваблива, з довгим світлим волоссям і яскравими блакитними очима. З самого початку вона виявляла до мене підвищений інтерес, постійно знаходила приводи поговорити, просила допомоги з документами, хоча чудово могла впоратися сама.
Я, як одружений чоловік і батько трьох дітей, спочатку намагався тримати дистанцію. У мене завжди були інші пріоритети: сім’я, діти, турбота про наш спільний побут.
Але Настя була наполегливою, і її увага лестила моєму чоловічому самолюбству. Я часто затримувався на роботі, придумував Лесі відмовки про термінові звіти та наради. Спочатку це були просто розмови за філіжанкою кави, потім обіди у кафе поблизу офісу. А згодом ми почали зустрічатися й після роботи, у парку, де ніхто нас не знав. Моя провина зростала з кожною зустріччю, але я не міг зупинитися. Настя була моїм відпочинком від сірої буденності, від постійних підрахунків грошей і турбот.
Одного вечора, я, як завжди, сказав дружині, що маю термінову роботу.
— Дмитре, ти останнім часом постійно затримуєшся, — сказала Леся, готуючи дітям вечерю. — Усе гаразд на роботі? Чи, може, тобі не вистачає нашої уваги?
Я відчув, як моє обличчя почервоніло.
— Що ти таке кажеш, Лесю? Звичайно, усе гаразд. Просто дуже великий проєкт, його треба закінчити до кінця місяця. Ти ж знаєш, як це важливо для мого підвищення.
— Знаю, Дмитре. Просто не забувай, що ми тебе чекаємо. Діти за тобою сумують, а Софійка питає, чому тато так пізно приходить.
Я швидко поцілував її в щоку і поспішив вийти, відчуваючи важкий тягар брехні на душі.
Того вечора ми з Настею зустрілися у маленькому орендованому нею номері в готелі за містом. Я обіцяв собі, що це останній раз, що я мушу припинити цю заборонену історію. Але…
Наші таємні стосунки тривали майже рік. Я був немов у тумані, постійно розривався між почуттям обов’язку перед сім’єю та нестримним потягом до Насті.
Усе змінилося одного травневого ранку. Я прийшов на роботу, а Настя чекала на мене біля мого столу. Її обличчя було бліде, а в очах стояли сльози.
— Дмитре, ми мусимо поговорити, — прошепотіла вона, коли ми відійшли в куток. — Це серйозно.
— Що сталося, Настю? Ти виглядаєш розгубленою.
Вона глибоко зітхнула, намагаючись опанувати емоції.
— Я чекаю дитину.
Мій світ зупинився. Серце забилося шалено, і я відчув, як обличчя обпалив жар.
— Що? Як це? Ти ж казала, що це неможливо…
— Я… У мене були стреси на роботі, і я просто забула. А потім зрозуміла, що запізно. Це твоя дитина, Дмитре.
— Це неможливо! — я майже скрикнув, привертаючи увагу колег, які сиділи поруч. — Настю, у мене троє дітей! Ти розумієш, що ти робиш із моїм життям? Зі своїм?
— Я знаю, але я не можу це змінити. Я хочу цю дитину. І я хочу, щоб ти був у її житті.
Я пішов з роботи раніше, відчуваючи себе розчавленим. Як сказати це Лесі? Як подивитися в очі дітям?
Того вечора вдома я довго наважувався. Леся сиділа в кухні, перевіряючи зошити Матвія.
— Щось сталося, Дмитре? — запитала вона, помітивши моє напружене обличчя. — Ти якийсь сам не свій.
— Лесю, нам треба поговорити, — мій голос тремтів.
— Я слухаю.
Я розповів їй усе. Про Настю, про зустрічі, про те, що вона чекає дитину. Я не оминав жодної деталі, відчуваючи себе найогиднішою людиною на землі. Я бачив, як на обличчі моєї дружини змінювалися емоції: здивування, біль, неймовірна образа.
— Ти… ти зраджував мені? — вона говорила майже пошепки. — Дванадцять років життя, троє дітей, і ти… зрадив?
Сльози текли по її щоках.
— Лесю, я не хотів… Я не знаю, як це сталося. Це була помилка, я прошу вибачення.
— Помилка? Дмитре, помилка — це коли ти сіль замість цукру поклав! А це… це зруйноване життя! Життя, яке ми будували разом! І тепер у тебе буде ще одна дитина?
— Вона каже, що…
— Не кажи мені, що вона каже! — вона підвищила голос. — Ти — батько трьох дітей. Ти знаєш, скільки коштує їх виховувати? Я віддавала останні сили, щоб дати їм усе необхідне, а ти… ти розважався!
— Я знаю. Я… я все виправлю.
— Що ти виправляєш? Як ти це виправляєш? Ти залишиш її? Або підеш до неї? А що буде з нами?
Це була перша наша серйозна розмова, без криків, але з такою нестерпною гіркотою. Леся попросила мене пожити десь в іншому місці, подумати про те, що сталося.
Я зняв кімнату в старенькому гуртожитку, і моє життя перетворилося на пекло. Настя вимагала уваги і допомоги. Вона розраховувала, що я залишу дружину і почну жити з нею. Але я не міг покинути своїх дітей.
— Дмитре, ти маєш взяти на себе відповідальність, — наполягала вона, коли ми зустрілися у парку.
— Я візьму. Я платитиму аліменти. Але я не піду від Лесі.
— Я думала, у нас справжні почуття! Я думала, ти любиш мене!
— Це була зачарованість. Я люблю свою сім’ю, Настю. Аліменти я платитиму, і я буду допомагати, чим зможу.
— Аліменти? Ти знаєш, скільки коштує виховання дитини? Мені треба купити колиску, одяг, візочок! Зарплати мені не вистачає.
Я відчув відчай. Я вже платив за оренду житла, допомагав Лесі з комунальними платежами, купував дітям одяг. А тепер ще й аліменти Насті.
Я спробував поговорити з керівником про підвищення, але отримав відмову.
— Дмитре, зараз важкі часи, — сказав мені Кирило. — Можливо, з наступного року.
Я зрозумів, що мушу шукати додаткову роботу. Я почав підробляти в таксі по вечорах, після основної роботи. Мої добові зміни в таксі були виснажливими. Я спав по чотири години на добу і постійно відчував себе виснаженим.
Через дев’ять місяців Настя народила хлопчика, якого назвала Артемом. Тепер на моїх плечах лежали аліменти на чотирьох дітей. Четверо! А моя зарплата інженера і підробіток у таксі ледь покривали всі витрати.
Якось, забираючи дітей на вихідні, я знову розмовляв з Лесею про наше фінансове становище.
— Лесю, я ледве зводжу кінці з кінцями, — казав я, стоячи на кухні. — Мені треба платити аліменти, оренду за мою кімнату, допомагати тобі з комуналкою. Я не можу більше так працювати, це мене виснажує.
— А ти думав, як буде, Дмитре? Ти сам поставив нас усіх у таке становище. Я не можу відмовитися від нашої орендованої квартири, куди ми підемо з трьома дітьми? Моя зарплата — це копійки.
— Я знаю. Я не знімаю з себе відповідальності. Але, можливо, ми зможемо домовитися з Настею, щоб вона поки що отримувала меншу суму?
— Спробуй, — відповіла Леся, відвернувшись. — Але, Дмитре, ти повинен розуміти. Від наших стосунків майже нічого не лишилося. Ми розмовляємо тільки про гроші і про дітей. Якби не вони…
Я повернувся до гуртожитку з важким відчуттям безнадійності. Я батько чотирьох дітей, і я не можу забезпечити навіть мінімальні потреби. Моя невірність створила фінансову прірву, з якої я не бачу виходу. Я дивлюся на дітей, на їхні щасливі усмішки, і моє серце розривається.
Я опинився у замкненому колі. Я хочу бути хорошим батьком, хочу допомагати Насті, хочу підтримувати Лесю і своїх старших дітей. Але фізично і фінансово я не витягую. Мої думки постійно крутяться навколо однієї проблеми: де взяти гроші? Я навіть почав шукати роботу за кордоном, хоча це означало б залишити дітей надовго.
Моє життя, яке колись було таким чітким і зрозумілим, тепер нагадує хаотичний клубок проблем, які я сам створив. Я дивлюся у вікно на Вінницю і відчуваю себе неймовірно самотнім.
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи є вихід із цієї ситуації, і що має стати моїм першим кроком?
