Мами не стало, коли мені виповнилося вісімнадцять, а через пару років батько познайомив мене з жінкою, яку покохав. Олена – гарна людина, вони з батьком створили родину, я нічого не мала проти. Але дуже близькими ми з нею так і не стали, різні характери в нас за темпераментом, різні погляди на багато речей.
Та, по суті, я вже була дорослою, мала подруг і коханого хлопця, то ж бажала одного: аби татові було добре.
Інша річ – зі свекрухою. Ми з нею порозумілися, ще коли ми тільки зустрічалися з Олегом. Марта Олександрівна припала мені до душі, а я – їй. Згодом ми стали найкращими подругами.
І свекор в мене гарний, добрий, але зі свекрухою, зрозуміло, ми зійшлися ближче. Живемо у сусідніх будинках, по кілька разів на день ходимо одна до одної в гості кавувати-чаювати-поговорити, допомагаємо по господарству, а родинні свята святкуємо всі разом.
Та кілька місяців тому я помітила у Марті якісь ледь вловимі зміни. Вона стала якоюсь замріяною, часто задумувалася, поринала кудись себе. Стали траплятися такі дні, коли вона до нас і не заглядала, а потім казала мені, що мала якісь власні справи, зустрічалася зі знайомою і таке інше. Та я не надала тому значення, зрештою, в неї є своє життя, а в мене – своя родина: чоловік Олег, песик, мріємо найближчим часом про дитинку.
І ось недавно свекруха, якій 53 роки, таки не втрималася, тісно стало її таємниці.
Марта Олександрівна зізналася мені, що має коханця. Попросила, звичайно, нікому не говорити. Попрохала не судити її, розповіла про деякі проблеми у їх житті з моїм свекром. Я бачила, що вона щаслива, що очі її сяють, а сама вона літає, немов на крилах, аж помолоділа. Я не маю права її засуджувати, це її особиста справа. Само собою, я пообіцяла мовчати. І мовчала, хоча давалося це мені не просто.
А те, що сталося далі, зовсім вибило мене з колії.
Мені й так було важко з цим знанням, важко дивитися в очі чоловікові й свекрові, але коли я випадково побачила, хто цей її коханець – і зовсім обімліла…
Поїхала я у справах в сусіднє місто, в обласний центр. Іду по центральному скверу.
Милуюся гарними трояндами, що якраз буяли на повну силу, і тут… бачу їх.
Марту Олександрівну і свого батька.
Сидять на лавці під розлогим квітучим деревом, обіймаються, щось шепочуть одне одному…
Я швиденько відступила за якусь скульптуру, а потім звернула на іншу вулицю. Серце, здавалося, зараз кудись з мене вистрибне. Лише заспокоївшись, я змогла владнати свої справи і повернутися додому.
Марті нічого не сказала, намагалася нічим не видати, що тепер знаю ще більше. Роздумувала, що ж тепер робити…
Вирішила поговорити з татом.
І знаєте, що він мені сказав?
– Донечко, ти ще не знаєш, що тобі готує життя в майбутньому. Я дуже сподіваюся, що в тебе все буде добре і правильно, але доля буває дуже непередбачувана… Ми з Мартою зараз щасливі, а як будемо чинити і жити далі – розберемося самі. І я, як твій батько, прошу тебе тільки про одне: живи своїм життям, а в нашу ситуацію, якою б вона тобі не здавалася, – не лізь…
І я, як би мені це не давалося, не лізу… Бо справді не знаю, що мені самій готує життя в майбутньому.
Автор – Олена К.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, freepik.co
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
