В мого тата геть немає совісті. Він поцупив у мене 50 тисяч, а тепер прикидається невинним.
– Ти жартуєш, так? – я дивилася на виписку з банку, де чорним по білому було написано, що 50 000 гривень зникли з мого рахунку. – Як це могло статися?
Я працювала роками, відкладала на свою квартиру, економила на всьому, навіть не дозволяла собі зайвого горнятка кави в кав’ярні, і ось – гроші просто випарувалися. Серце калатало, коли я знову і знову переглядала транзакції. Переказ здійснено на рахунок мого батька, Анатолія. Той самий батько, якого всі мої знайомі жаліли, бо він “самотній і бідний”. Той самий батько, якого я не раз рятувала з фінансових ям. Але цього разу було вже занадто.
Я не могла це так залишити.
Я одразу поїхала до нього. Його будинок виглядав ще більш занедбаним, ніж зазвичай, хоч це ніколи не зупиняло його від того, щоб позичати у мене гроші на “нагальні потреби”. Він сидів на дивані, оточений газетами і якимись старими речами.
– Де мої гроші? – запитала я, намагаючись тримати голос спокійним. – У тебе був доступ до рахунку, але це не означає, що ти можеш просто так забирати мої заощадження!
Батько відмахнувся.
– Та заспокойся, Віко, це просто позика. Я ж поверну тобі через місяць.
Я стисла зуби.
– Позика?! – мало не закричала я. – Як ти міг узяти таку величезну суму без мого дозволу?
Він знизав плечима, намагаючись зробити вигляд, що нічого страшного не сталося.
– Ну ти ж знаєш, як зараз важко. У мене були проблеми… Я думав, що зможу швидко повернути.
– Проблеми? – у мені закипіла злість. – Тату, в тебе завжди проблеми! І що тепер? Де ці гроші?
Він мовчав. Я розуміла, що відповідь мені не сподобається.
Після невдалої розмови я зателефонувала мамі. Вона вже давно не спілкувалася з ним і одразу зрозуміла, в чому річ.
– Віко, – зітхнула вона, – я ж тобі казала. Він не зміниться. Забудь про ці гроші.
– Це 50 тисяч, мамо! Я не можу просто так забути!
– І що ти зробиш? Будеш судитися з рідним батьком? Тільки собі нерви зіпсуєш. Він тобі нічого не віддасть.
Я кинула слухавку. Але так просто я це не залишу.
Наступного дня я вирішила провести своє розслідування. Виявилося, що мій батько заборгував гроші не лише мені. Я випадково натрапила на одну з його зустрічей у дворі. Чоловік у темній куртці говорив твердим голосом:
– Часу більше нема. Повернеш гроші або я знайду спосіб, як тебе змусити.
Батько нервово посміхався.
– Ну що ти таке кажеш? Я ж шукаю варіанти.
– Досить цих казок. У тебе вже не залишилося друзів.
Я зрозуміла: мій батько заплутався у боргах і, щоб їх закрити, використав мене.
Я вирішила діяти.
Коли я знову прийшла до нього, він навіть не намагався виправдовуватись.
– Тату, це правда? Ти програв усі гроші? – прямо запитала я.
Він не дивився на мене.
– Я не хотів… Я думав, що виграю більше…
Я втратила дар мови. Моє серце стислося. Він навіть не намагався заперечувати, що просто витратив мої гроші на ігри.
– Ти втратив свій останній шанс, – сказала я, і сльози підступили до горла. – Тепер усе по-іншому.
Я не могла далі терпіти це. Я заблокувала його доступ до рахунку, написала заяву до банку і навіть звернулася до юриста, щоб зрозуміти, чи можу повернути хоч частину грошей.
Через тиждень він подзвонив мені.
– Віко, я поверну, обіцяю… Тільки не треба мене нищити.
– Ти вже сам себе знищив, – відповіла я. – Якби я не помітила зникнення грошей, ти б і не сказав мені нічого, правда?
Мовчанка. Він знав, що я права.
Я встановила межі
Я не збиралася жаліти людину, яка роками брехала. Того ж дня я викреслила його зі свого життя. Це було складне рішення, але я знала, що інакше він і далі використовуватиме мене.
Я більше не дозволю йому руйнувати моє життя. Я працювала для себе, а не для його боргів. І тепер я розуміла, що настав час рухатися далі.
Друзі радили мені пробачити, мовляв, це ж батько. Але чи можна пробачити людину, яка раз за разом зраджує твою довіру?
А що ви думаєте? Чи варто прощати таких людей і давати їм новий шанс, чи краще раз і назавжди відгородитися від них?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
