Її звали Ніна Олександрівна, а його Степан Іванович. В нашому маленькому селі, в якому влітку я бувала на канікулах, Ніна Олександрівна, шістдесятирічна, але ще досить молода жінка, з’явилася несподівано. Купила хатинку і оселилася в ній сама. Подейкували, що все нажите дітям і внукам залишила, а сама придбала дешевий будиночок.
У селі був єдиний магазин, на невеликій площі якого на полицях лежали продукти, а в іншій стороні розмістилися промтовари, – в основному найнеобхідніше. Ніна Олександрівна в магазин і влаштувалася замість колишньої продавщиці, яка переїхала в інше село.
Вишуканими манерами вона не володіла: голос грубий, зовні жінка велика, з широкою спиною. Доброго слова від неї теж не дочекаєшся. Сільські спочатку придивлялися, підозрюючи, що дефіцитні товари під прилавок ховає. Але продавщиця командним голосом відповідала:
– Ви що, ревізія? Ви мені всі не указ.
А якщо сільські жіночки шуміти починали, то тітка Ніна могла всіх перекричати:
– Цить, я сказала, розквокталися тут, а ну не кричіть, не порушуйте у мене порядрок! Геть на вулицю!
Тітка Ніна жорстко тримала свою торгову лінію оборони.
Мужиків в селі було небагато, та й в магазин вони ходили рідко, в основному жінки купували хліб, цукор і все інше, виконуючи, зокрема, і замовлення чоловіків.
А ось Степан Іванович, приїжджий, що з’явився в селі кілька років тому і жив самотньо, ходив в магазин два рази в тиждень: хліб, сірники, сіль, цукор, консерви і ще щось для господарства брав. Років йому вже було шістдесят сім. Говорили, що сім’я у нього була раніше, так овдовів, а синів також не стало, ось і втік подалі в глушину.
Чоловік він був спокійний, неговіркий, навіть похмурий, зайвого спілкування і балачок не любив.
Так ось прийшов дядько Степан в магазин, а там Ніна Олександрівна, як гора над прилавком навалилася, окуляри на кінчику носа, не фарбоване сиве волосся біле, накрохмалений чепчик у вигляді корони, на губах помада морквяного кольору, – одним словом, примадонна продажів, та й тільки.
Побачив спокійний Степан Іванович Ніну Олександрівну, і забув, чого прийшов, – розгубився, тому що вигляд у продавщиці занадто загрозливий.
– Ну? – допитливо дивилась на нього Ніна. – Брати що будемо?
Степан Іванович намагається сказати, навіщо прийшов, але слів підібрати не може.
– Слон там, слон, – пробурмотів він.
– Що-оо? – Ніна примружила очі. – Де ти тут слонів бачиш? Залив очі і в магазин! А ну, мотай звідси до своїх слонів.
Чоловік зовсім розгубився, – так з ним ще ніхто не розмовляв. – Ну чого стоїш, забирайся!
– Яка жінка груба, – сказав їй Степан Іванович.
– З вами злиднями тільки так і треба, – знайшлася, що відповісти Ніна.
Степан Іванович з порожніми руками йти не збирався. Він махнув рукою на хліб і показав на пальцях, що дві булки йому. Ніна подала. Потім він став оглядати полички, на яких вишикувалося щось ще.
– Ну чого тобі ще, говори, чи так і будеш мукати?
У мужика, видно, геть з голови вилетіло, як називається те, навіщо прийшов.
– Там слон, зі слоном треба, – знову почав говорити загадками покупець, – завжди його п’ю.
І тут до Ніни Олександрівни дійшло: вона витягла з-під прилавка пачку індійського чаю зі слоном. – Чай чи що?
Дядько Степан від радості закивав, тремтячими руками відкрив гаманець. Реакція Ніни Олександрівни була для нього дивовижною: вона розреготалася.
– Ну, треба ж, а я думаю-гадаю, які слони? Так ти що ж забув, що чай називається чаєм?
Степан Іванович вже перестав ображатися на грізну продавщицю і теж розсміявся.
– Ах ти ж, дорогенький, що ж це тобі памороки забило!
– Буває, – відповів добродушно чоловік.
Ніну Олександрівну настільки цей випадок вибив зі звичної колії, що вона раптом розпливлася в усмішці, якої раніше нікого із сільських не обдаровувала.
– А я, уявляєш, – вже по-свійськи сказала вона Степанові, – одного разу окуляри загубила, все обшукала, а вони у мене в кишені спокійно лежали, – Ніна знову голосно розсміялася. – Ну, будь здоровий, пий свій чай зі слонами. Я теж чайком люблю побалуватися, та ще з варенням.
Степан іванович якось обм’як, напруга пройшло, він вже розговорився, правда, насилу підбираючи слова. Потім попросив зважити карамелі «Полуниця з вершками».
– Ой, я теж таку люблю! – зраділа Ніна Олександрівна.
Чоловік розділив купку цукерок навпіл і відсунув другу половинку Ніні Олександрівні.
І тут продавщиця зовсім розтанула, поправила свій чепчик на голові:
– А у мене вдома варення полуничне є, я тут недалеко живу, хочеш, приходь в гості. Ти ж начебто сам живеш?
Степан кивнув, попрощався і задоволений пішов до виходу.
…Як вони зійшлися, ніхто з сільських зрозуміти не міг, – абсолютно дві різні людини, два різні характери. У них спільне тільки одне: обоє чай люблять, щовечора чаюють, та розмови ведуть.
Степану Івановичу тепер було кому їжу готувати, а Ніна з покупцям добрішою і привітнішою стала. Ось вам і слоники!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!