Ірина поралася на кухні. Любила вона почастувати свої рідних смаколиками. Хоча в той день, як і попередні, почувалась не дуже добре.
– Дивно, літо, на городі та в саді стільки вітамінів, а мені щось погано робиться. І до чого це все? – Та коли до всі симптомів додалась нудота, Ірина мало не знепритомніла.
– Людоньки, чи мені Бог розум відняв, чи що. Яка дитина? Та мені вже онуків няньчити пора, як не як – 46 років стукнуло, – говорила вона лікарю на огляді. Не виходячи з кабінету, жінка вмовляла щось з цим зробити.
– Жіночко, бійтеся Бога. На такому терміні… Ви скоро рухи почуєте, а там і любов до дитинки з’явиться.
Тижні минали, а замість любові у Ірини було, одне розчарування. Дома старалася робити найважчу роботу. Все ж на щось надіялась.
– Ти чого такі важкі кошики носиш? Невже важко дочекатися, поки я з роботи прийду, – дивувався Микола.
Вона боялася розказувати йому правду, а найбільше боялася осуду доньки, яка якраз закінчувала одинадцятий клас, і готувалася до вступу в університет.
Микола сам побачив, що з дружиною коїться, щось не ладне.
– Люба, з тобою все гаразд?
– Не все, – зашипіла Ірина, – скоро татом станеш – вдруге!
– Так це ж чудово! – вигукнув чоловік. – Дай Бог, і син у нас з’явиться, я так довго про нього мріяв.
– Ти з глузду з’їхав? Ти чого радієш? Нам ось, Софійку треба вивчити, а на малу дитину знаєш скільки грошей треба буде.
– Нічого. Дав Бог дитинку, і на дитинку дасть, – говорив Микола. – Ми ще пишатися цією дитинкою будемо, ось побачиш.
– Мамо, мамо, – перервала нашу розмову Софійка. – Мене тьотя Галя хоче взяти з собою на море. Можна? Можна?
Галя, моя рідна сестра. Чоловік її залишив ще років п’ять тому, а все тому, що не змогла народити йому спадкоємця. З того часу вона й приділяє весь свій вільний час моїй Софійці.
– Боюсь, що скоро тітка взагалі тебе до себе жити переманить, – злісно сказала я.
– То пустиш?
– Пущу, пущу.
У нас не було змоги вирватись хоча б раз в рік на відпочинок, тому шкода мені стало доньки, нехай хоч вона щасливою буде.
А коли повернеться з відпочинку, тоді й розкажемо про братика чи сестричку.
В неділю були Зелені Свята. Ірина часто ходила в церкву, та цього дня вона переступила поріг, для зовсім іншого.
Ставши навпроти свічника, на якому горіли свічки, за душі наших предків, Ірина перехрестилася і зі сльозами на очах просила у Бога забрати в неї дитину.
– Ми не дамо собі ради з двома дітками… – десь далеко в душі час від часу гомоніла ця фраза.
До повернення Софійки залишалися лічені дні.
– І чому так повільно минає час? На душі було якось не спокійно. Серце тріпотіло не так, як завжди.
Ірина набрала телефон доньки, та ніхто не відповідав. – Мабуть плаває… і набрала телефон сестри, та не одразу ж підняла слухавку, а коли таки відповіла, то не могла сказати і слова.
– Ми зробимо все можливе. Ми знайдемо вашу дівчинку. Треба трохи зачекати, – чулося в далині…
– Що відбувається? – Розгублено кричала Ірина.
– Це я винна, – раз у раз повторювала Галя.
– Ні, не ти! А я! Я сама винна у тому, що Господь забрав у нас Софійку. Я сама попросила про це Господа. Казала, що не впораюсь з двома. Він мене почув…
Нашому Мирославчику вже чотири роки. Він милий, чуйний і добрий хлопчик. Я дякую Богу за нього.
Кожної неділі я ставлю свічку за свою Софійку, і благаю її та Господа, щоб пробачив мені цей важкий материнський гріх…
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
