Нам з чоловіком по сорок п’ять років. Ми разом зі шкільної парти.
В двадцять років ми вже були батьками двох дітей. Старший в нас синок, а через півтора року на світ з’явилася і донечка Софійка.
На даний час ми щасливі бабуся й дідусь, хоча знайомі сміються і кажуть себе так не називати, бо виглядаємо ми молодо. Але я не з тих, хто соромиться статусу “бабусі”.
Діти живуть окремо. Але якщо син живе від нас за двадцять кілометрів, то дочка купила квартиру з чоловіком в сусідньому будинку.
Ще і двох рочків онуку від дочки не виповнилося, як вона почала говорити, що вона хоче виходити на роботу. Я відразу сказала, що за няньку я не буду, бо в мене самої робота.
Я не збираюся хустину одягати і за онуками до старості доглядати. Чоловік мій також працює, ми молоді люди, нам треба встигнути на пенсію заробити і для себе трохи пожити.
Але дочка все мене зрівнює з мамою своєї подруги.
Річ в тім, що Тамара жодного дня в житті не пропрацювала. В неї забезпечений чоловік. Мають в селі невеличку дачу. Дочка їй дітей в понеділок привозить, і вони весь тиждень на її шиї сидять.
Але я не Тамара. Я маю гроші заробляти, щоб жити на цьому світі.
Ну якось дочка з тим змирилася.
Але в неділю після обіду висилає вона мені “скрін”, де подружка в Карпатах з чоловіком, відпочиває, веселиться і без дітей, бо з дітьми так не відпочинеш.
І починає говорити, що якби я сиділа з її сином, то і вона могла б зараз там бути, а я погана бабуся, і кинула слухавку.
Чоловік каже не зважати, що їй пройде. Але мені важко на душі. Що дочка від мене хоче? Щоб я лишила роботу в сорок п’ять років? А потім що? Зуби на поличку?
Що по вашому я маю робити? Я не хочу псувати стосунки з дочкою…
Автор – Наталя У
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua