Я все більше і більше почала задумуватись над тим, що наш з Олексієм шлюб зайшов в глухий кут. Я хочу розлучитися з чоловіком, однак є одне “але”, яке мене стримує.
Ми прожили під одним дахом 35 років. Виховали дітей, домоглися фінансового достатку та поваги у суспільстві. Зараз уже з онуками няньчимося – ми “багаті” бабуся й дідусь. У нас четверо внучат. Та незважаючи на все це я не почуваюся щасливою.
Ми з Олексієм живемо наче чужі люди. Між нами немає нічого спільного. Начебто живемо в паралельних світах, адже немає жодного тяжіння.
Ми хоч уже на пенсії, але продовжуємо ходити на роботу. Так і виходить, що майже не бачимося, адже кожен має свій розпорядок дня. Увечері кожен проводить вільний час так, як хочеться. Ми навіть телевізор разом не можемо дивитися, адже у кожного свої інтереси. А якщо і знайдемо якийсь фільм для двох, то все рівно знайдемо причину, щоб влаштувати “бурю”.
Олексію, як я розумію, просто зручно зі мною жити. Немає давно ніякого кохання. Почуття давно кудись зникли, тому час, який ми проводимо разом – некомфортний. Олексій навіть із днем народження може мене не привітати. І улюблена відмазка на всі схожі ситуації: “Я забув”. Хіба таке життя вважається нормальним?
Ні, мій чоловік не скупий на емоції. Якщо він у компанії своїх родичів, друзів чи співробітників, він поводиться інакше і навіть “підморгує” чарівній половині людства. Він лише поряд зі мною такий ніякий.
Я вже дійшла до висновку, що нам краще розлучитися і спробувати знайти своє щастя, поки ще не пізно. З Олексієм ми щасливі разом лише тоді, коли няньчимо наших улюблених онуків.
Діти на вихідні привозять нам малечу, адже вони важко працюють, щоб виплатити якнайшвидше іпотеку. Заради дітей доводиться створювати картинку люблячої сім’ї, де всі дружать між собою та поважають одне одного. Але ж це “мильна бульбашка”, яка може в любу хвилину луснути!
Раніше я не думала про розлучення, оскільки хвилювалася за дітей, а тепер за онуків. Я думаю, що їм буде не легко, адже будуть позбавлені уваги. Ми ж не зможемо разом проводити час з улюбленими онуками, якщо розлучимося.
Саме тому я і не підіймаю це питання і продовжую жити ось таким життям без життя, можна сказати. Дуже важко жити з чоловіком, але не мати його поруч. Я дуже самотня, і ніхто не зрозуміє мене правильно, хіба ж така жінка, яка знаходиться у схожій ситуації.
– Може, краще розлучитися? Якщо ти зі мною не щасливий, знайдеш собі іншу жінку. І я спробую почати все з чистого аркуша, – днями я запропонувала Олексію.
– Мені і так добре, – сказав чоловік. Ось така його відповідь. Олексія все влаштовує, а що в такому випадку робити мені?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Недавні записи
- Ми купили свекру теплу сорочку і три пари шкарпеток, для мами торт і парфуми і поїхали. Та в селі нас чекав сюрприз у вигляді Орисі і дітей. Виявляється, Орися, як повноправна невістка, розгулювала по подвір’ї з телефоном і знімала, як вона казала, “контент”. Ми привіталися і я пішла до свекрухи. Ви собі не уявляєте, яким поглядом вона на мене зиркнула, а потім сказала: “Іноді люди розходяться на деякий час, а потім знову сходяться”. І це вона сказала жінці, яка стоїть перед нею з величезним пузом
- Ввечері я вийшла у двір, а там морозище під п’ятнадцять градусів. Налякалася я і пішла в котельню, ще дров підкинути, в чоловіка нічна зміна, діти вже лягли відпочивати, а я переживала, щоб вода в трубах не замерзла. А тут наш собака вірний, дружок Чарлі, як шмигнув на м’якеньке крісло і не захотів виходити. Та й я не виганяла його, пошкодувала, щоб не змерз. Якби я тільки знала, що то ніч на Андрія, і що нам збитки зроблять, я б навпаки Чарліка залишила на сторожівці
- Після того, як дочка вийшла заміж у Польщі, а мені стало дуже важко, я зібрала всі гроші на той квиток у Краків і стала жити з дочкою і зятем під одним дахом в будинку. Але ось я в своєму меленькому селі. Ніколи не думала, що рідна дитина виставить мене за двері, залишивши без копійки. Мій зять – бездушна людина! Це я зрозуміла давно, ще коли дочка перестала допомагати мені копієчкою. Дивлюся серіали, зрідка спускаюся до холодильника і назад. Мене було не видно і не чути
- Сьогодні за сніданком Катерина Степанівна сиділа засмучена, наче хто з родичів на небеса відправився. Причиною стало те, що гуска “ласти склеїла”. Після в свекрухи піднявся тиск, а коли я його міряла, вона розплакалась, адже вона її виходжувала, годувала, купляла їй вітаміни. Скажу відверто, я в подиві від цієї ситуації. Коли моя донечка потрапила в лікарню, то моя свекруха жодної сльозинки не впустила. Більше того, вона навіть особливо цим не переймалась. Говорила так черство: “Там є лікарі і вони їй допоможуть”
- От знаєте, мені вже й самій 42 роки, не молодість. І коли до мене в Хмельницький їде свекруха, я, само собою, чекаю від Любов Дмитрівни допомоги хоч якоїсь – прибрати, ванну помити, та пиріжків хоч спекти! Так ні, моя – по магазинам, на диван з планшетом, у ванні повалятися з бульбашками. Тільки їсть, спить і гуляє, як на курорті. – Коли вже вечеря буде готова, я зголодніла! Де моя кава? Свекруха вирішила привезти до нас ще свого онука, сина мого чоловіка. І сказала, що я маю готувати його улюблені страви, піцу, гамбургери