В останню путь діда Якова проводжало все село. Люди лили солоні ріки від жалю до старого і кипіли обуренням від вчинку Олени. Якби не втекла ще вчора, село точно вклало б її поруч з Яковом.
Проводжав старого Якова і сивочолий отець Макарій. Плакав, мов дитина мала, бо ж не міг за християнським звичаєм відспівати друга.
Панотець просто ішов і, ковтаючи сльози, просив Господа змилостивитись над дідусем, адже той зробив у своєму житті скільки добра, що декому і трьох життів не вистачить, аби усе перерахувати.
Діда Якова в селі не інакше, як Святим кликати. Старенький сивий дідусь світився добром і любов’ю до усього живого на землі. Його кишені були наповнені ласощами для дітлахів, які щиро вважали дідуся чарівником. Бо ж як інакше він міг запам’ятати всі їхні імена і те, яку саме цукерку хто з них полюбляє?
Але не за цукерки для малечі поважали Якова Івановича люди.
Ще молодим оженився Яків на Василині. Хоч і знав, що жінка має недуг, але прийняв і щиро полюбив і її, і її донечку. Дівчинку Оленку на руках носив. Водив і забирав зі школи, майстрував для неї найдивовижніші іграшки. Зробив малій гойдалки у дворі, карусель і гірку – справжня розкіш для сільських дітей, всі задивлялися, а діти з усіх вулиць прибігали гратися до них у двір. Ростив малу Оленку, як свою дитину, і нікому не дозволяв навіть натякати на те, що вона йому не рідна. Видав дівчину заміж і допоміг молодим з житлом.
– Байдуже, хто її батько. Я її виростив – вона моя донька. – казав Яків.
Василині п’ятдесят виповнилося, коли з нею те сталося. В районці так і сказали.
– Ну, що поробиш – життя. Ходити і говорити не зможе. Потрібен цілодобовий догляд.
Оленка в сльози:
— Це ж я усю молодість, доглядаючи за немічною змарную. кращі роки… Та від мене чоловік утече, якщо я її в хату отаку привезу.
Яків здивовано глянув на свою дитину.
— Борони Боже, Сонечко моє! Вона моя дружина і коли ми вінчалися, то обіцяли бути разом і в здоров’ї і з недугами. Я і тільки я буду з нею. Вона ж моя Василина. Я ж її люблю.
Олена полегко зітхнула і почала допомагати Якову фінансово. Додому намагалась приїжджати якнайрідше – терпіти не могла запаху і вигляду неньки.
Так і жив Яків і глядів свою Василиночку. Ходив до храму. Допомагав на будові нової церкви. Та й так по селу, чи не в кожному дворі могли показати і розповісти, чим допоміг і виручив колись Яків іванович. Святий, що тут скажеш.
Коли стукнуло Якову вісімдесят, на ювілей приїхала донька.
– Оленко, – попросив дід, – може, ти б мені помічницю яку найняла? Уже і очі і руки не ті, сил майже не лишилося. Хай лиш двічі на тиждень приходить, бо роки дають про себе знати.
Олена глянула на старого якось здивовано і лиш непевне хмикнула. Вже через тиждень приїхала зі швидкою.
– Я маму в місто у спецзаклад забираю. У вас, діду, два дні на збір речей. Я хату продаю, нові мешканці скоро хочуть в’їхати в свій новий дім.
Яків стояв і кліпав отетеріло очима під білими бровами.
– Ти, що ж, матір у дім пристарілих, а мене на вулицю, під паркан? Так ось чому попросила на тебе хату переоформити! Ти, дитино, заздалегідь усе продумала!
– Три дні, – повторила Олена зверхньо, – і не подумайте чого мого прихопити. Ви, як я пам’ятаю, до нас жити з одним чемоданом прийшли. Більше вам тут нічого і не належить.
…Якова знайшли через два дні. Пішов старий у найвіддаленіший куток села, де й люди не ходять, де стара, як і він ,груша росте….
Люди йшли і не могли зрозуміти його вчинку. Адже кожен з радістю прийняв би його до себе. Нащо ж так? Чому ж ні з ким не порадився, не поділився з ними своєю бідою? Адже й за хату можна було поборотись з Оленою.
Але нічого вже не виправити, не повернути. Плачуть люди і гадають, коли ж біля Якова ляже його Василинка? Бо так, як він, ні любити, ні глядіти її уже ніхто не зможе…
А хата Василини і Якова номим хазяям щастя не принесла. Пожили рік та й виїхали, нікому нічого не пояснивши. Закрили двері на замок – та й по тому, стоїть, бур’янами заростає.
Автор – Анна К.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!