В п’ятницю, а це був останній день перед зимовими канікулами, я йшла за сином в гімназію. Працюю я допізна, тому як завжди, з важкими пакетами в руках, направлялась в сторону закладу, а точніше сказати – бігла. Та одна зустріч мене таки заставила затриматись, хоч і ненадовго. Ех, бувають же мамочки. Бог їм суддя…
Мій молодший син навчається у першому класі. Продовжена група в гімназії закінчується о шостій годині вечора, тому я завжди намагаюся встигнути до цього часу. Цього дня був не виняток. Я йшла вже звичним маршрутом.
Погода була ще тою. З неба падав сніг із дощем, розводячи вогкість. Так як я ношу окуляри, такі опади для мене просто нестерпні. Проте я хотіла розповісти не це.
Дорогою до гімназії у мене роїлося безліч думок. Не дивлячись на таку погоду, син катався на фізкультурі на лижах. Швидше за все, він промок, тепер головне, щоб це не призвело до застуди. Так думає кожна мама, яка переживає своє чадо.
Дорогою я зустріла ще одну маму. Вона йшла разом із трирічною дитиною. Хлопчик виривався з її руки і не хотів іти. Жінка намагається вмовити його.
Ось я вже порівнялася з ними. Малюк викликав жалість, він виглядав стомленим. У цей момент жінка показує в мій бік пальцем, а потім починає говорити своєму синові, що якщо він не перестане, вона віддасть його мені.
Хлопчик зробив круглі очі і притих. Він починає уважно вивчати мене і про щось замислюється. Дитина не знає, як реагувати на таку заяву.
Я й сама нічого не розумію. Ніколи ще не була предметом “виховування” дітей. Не схожа я на монстрів із дитячих кошмарів.
Ми з хлопчиком продовжуємо у ступорі дивитися один на одного. Несподівано для себе я вимовила такі слова.
– Не хвилюйся малюк. Я тебе не скривджу. Двоє хлопчаків виховую, і тобі місце знайдеться.
Мати дитини стривожилася. Вона не могла промовити й слова, а потім різко спитала, з якого це дива я кличу її дитину до себе додому.
Потім вона з лагідною інтонацією звернулася до дитини:
– Ходімо швидше, мій золотий. А то тітка дуже дивна.
Хлопчик і далі вирішив слідувати своїм бажанням і став чинити опір. Тоді мати більше не підвищувала на нього голос. Вона взяла малюка на руки і швидко почала віддалятися від мене.
Я теж вирушила вирішувати свої справи, ситуація вилетіла з моєї голови. Однак одне питання все ще не дає мені спокою: хто в цій ситуації є дивним?
Я, яка хотіла пожартувати і тим самим згладити обстановку, але зазнала краху. Або ж жінка, яка каже синові, що спокійно віддасть його до рук першої зустрічної. Адже перехожий може бути зовсім не проти.
Що скажете, друзі?
Фото ілюстративне
