– Ти знову приходиш додому так пізно, ніби в тебе зовсім немає сім’ї, – тихо сказала я, ледве стримуючи сльози, коли Василь переступив поріг.
– Наталко, мені не до розмов зараз, – відповів він, навіть не дивлячись у мій бік. Його голос був сповнений втоми, але більше – холодності.
Я замовкла, бо розуміла, що відповіді зараз не буде. Та ця тиша мучила сильніше за будь-які слова. Чоловік, якого я любила, віддалявся, ніби забирав із собою частинку мого серця. Але цього разу я вже знала, чому.
Усе почалося кілька місяців тому. Наші стосунки із Василем завжди були, як мені здавалося, надійним притулком, де можна сховатися від буревіїв життя.
Він був сильним, завжди знаходив вихід із будь-якої ситуації. Ми разом будували наш дім, дбали про наших дітей, мріяли про майбутнє. Але останнім часом Василь наче перестав бути тією людиною, яку я знала. Його погляди стали відстороненими, а дні – заповненими раптовими «робочими поїздками».
Одного разу, прибираючи його речі, я натрапила на щось несподіване. У кишені куртки була коробочка від дорогих парфумів. Але це були не мої парфуми. Я не могла пригадати жодного моменту, коли Василь дарував мені щось подібне. Серце защеміло, і я вперше дозволила собі подумати: а якщо в нього є інша?
– Василю, а ти любиш мене? – спитала я його ввечері, намагаючись вловити хоч якусь емоцію в його очах.
– Що за дивні питання? Звісно, люблю, – відповів він, навіть не відриваючи погляду від телевізора.
Я більше не стала продовжувати цю розмову. Щось у його байдужому тоні розбило мої останні ілюзії.
Наступного дня, сповнена сумнівів і тривоги, я вирішила діяти. Мені потрібно було зрозуміти, чи мої підозри мають підґрунтя, чи це просто плід моєї уяви. Я почала придивлятися до дрібниць: дивні дзвінки, раптові від’їзди, виправдання, які звучали занадто гладко.
Остаточною крапкою стала його поведінка в одну п’ятницю. Ми домовилися провести вечір удома, але Василь раптом отримав «терміновий дзвінок». Він швидко зібрався і поїхав, навіть не пояснивши, що трапилося. Я відчула, що цього разу мушу дізнатися правду.
Я чекала в автівці біля його роботи, вперше у житті перетворившись на ту саму жінку, яка стежить за чоловіком. Мені було соромно, але бажання знати правду перемогло.
Через годину Василь вийшов із офісу, кинув погляд навколо й упевнено попрямував до кав’ярні через дорогу. Там його вже чекала молода жінка – гарна, впевнена в собі, і, мабуть, за нею віявся шлейф тих самих парфумів, які я знайшла у нього.
Я сиділа в автівці, відчуваючи, як мене охоплює паніка. Їхні усмішки, погляди – усе було очевидним. Серце стискалося, мов барабан. Я не змогла витримати й поїхала додому, аби не втратити самовладання.
Наступного дня, збираючись із думками, я спитала його прямо:
– Хто вона?
Він навіть не здивувався.
– Це не те, про що ти думаєш, Наталю, – сказав Василь, зітхаючи. – Це просто ділові зустрічі. Ти ж знаєш, як у мене зараз важко із проєктами.
– Ділові зустрічі в кав’ярні? І подарунки? Чи ти вважаєш, що я настільки сліпа?
Його мовчання було відповіддю, якої я боялася.
– Наталю, я… я заплутався, – промовив він нарешті. – Ні, я не хотів зробити тобі боляче.
Я не знала, що відповісти. Сум від його слів був надто сильним. Василь зізнався, що між ним і цією жінкою нічого серйозного, але емоційно все сталася. Він шукав у ній те, чого, за його словами, не вистачало вдома: уваги, новизни, розуміння.
Ця розмова змінила все. Я почала ставити собі запитання, які мене лякали. Чи змогла б я пробачити? Чи є у нас шанс на порятунок? Я згадувала, як багато ми пройшли разом, як будували наше життя із самих нульових, як раділи народженню дітей. Але чи могла я жити з відчуттям, що він завжди міг повернутися до іншої?
Ми вирішили спробувати врятувати наші стосунки. Василь пообіцяв розірвати всі зв’язки з тією жінкою, а я погодилася на сімейну терапію, щоб зрозуміти, де ми зробили помилки.
Ці кілька місяців були найважчими в моєму житті. У кожному погляді Василя я шукала брехню, а в кожному його дзвінку – привід для ревнощів. Але водночас ми почали більше говорити. Вперше за довгий час я відчувала, що ми обоє намагаємося знайти той шлях, який колись втратили.
– Я не хочу втрачати тебе, Наталю, – сказав Василь одного вечора. Його голос тремтів. – Я зробив величезну помилку, але ти для мене – найдорожче.
Я не знала, чи достатньо цих слів, але я вирішила спробувати. Може, через дітей, а може, через ті моменти, коли ми були щасливими.
Сьогодні я пишу ці рядки, тому що хочу почути вашу думку. Як ви вважаєте, чи варто боротися за стосунки, якщо довіра зруйнована? Чи можна збудувати нове, коли старе вже тріснуло?
Я розумію, що ніхто не дасть однозначної відповіді. Але, можливо, ваші слова допоможуть мені зрозуміти, як жити далі.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
