В родині чоловіка “традиція”: всі свого першого сина називають Степан. Але в мене вже є один, за яким я бігаю по хаті і збираю шкарпетки, тому другого я не хочу. Та й ім’я це не є, з таких супер красивих. Але чоловік вперся бо традиція і крапка. Одного разу на нашу суперечку потрапила і свекруха. Я ж до останнього надіялася, що хоч вона мене підтримає.
– Ти що, серйозно хочеш назвати його Степаном?, – ледь не зірвавшись я перепитала чоловіка.
– А що не так? Хороше ім’я, сильне, мужнє. І, між іншим, моє, – Степан підняв брову, ніби це вже вирішене питання.
– Саме тому й ні! Я ж не можу щодня кликати сина і щоразу уявляти тебе, – я відчула, як починаю закипати.
Цікавий стан – це час радості, ніжності, очікування дива. Так усі кажуть. Але ніхто не попередив, що до цих ніжних моментів додається ще купа сварок на рівному місці. Я – Вероніка, і от уже третій місяць ми з чоловіком сперечаємось про ім’я для нашого первістка.
Коли лікар сказав, що буде хлопчик, я уявляла, як ми разом вибиратимемо імена, жартуватимемо, переглядатимемо сотні варіантів. Але ні! Мій чоловік ще до УЗД вирішив – буде Степан. Я заперечила одразу, і тут почалося.
– Це традиція! У нас у родині всі першого сина називали Степаном. Мій дід, батько, я… Чому наш син має бути винятком? – Степан стояв, схрестивши руки, упертий, як стіна.
– Бо це наша дитина, а не просто продовження твого роду! – я глибоко вдихнула. – Я хочу дати йому ім’я, яке подобається ОБОМ.
Його мама, звісно, теж не могла не втрутитися.
– Вероніко, ти просто ще не розумієш, як це важливо. Це сімейна гордість! Хіба ти не хочеш, щоб твій син був частиною великої традиції? – Марія Дмитрівна говорила м’яко, але з ноткою осуду.
– А якщо я не хочу, щоб він ніс тягар чужих рішень? Хай буде Дмитро. Чи Олександр. Або Назар! – я запропонувала ще купу варіантів, але вони всі пролетіли повз Степана, як вітер.
– Ні, тільки Степан, – підсумував він. – Все.
Я відчула, як у мене в очах починають збиратися сльози. Як це – «все»? А де моє слово? Чи я тут просто інкубатор для «ще одного Степана»?
У цей момент я зрозуміла, що справа не просто в імені. Справа в тому, що мої думки і бажання не враховуються. Що я не маю права голосу навіть у питанні, яке стосується мене найбільше. Це ж я носитиму цю дитину дев’ять місяців, я відчуваю її під серцем. Чому я не можу вирішити, як його назвати?
Кілька днів я не піднімала цю тему, але всередині мене все кипіло. Я розуміла: якщо я зараз піддамся, то це стане початком. Потім будуть інші питання – виховання, освіта, кар’єра. Якщо я не відстою зараз своє право на вибір, то мене просто перестануть питати.
І ось, сидячи на кухні, дивлячись на чашку чаю, я задумалась: а що, якщо нам просто взяти третє ім’я? Те, яке не буде ні його вибором, ні моїм, а буде повністю новим стартом для нашої родини?
Та чи погодиться на це Степан? Чи я знову почую: «Це вже вирішено»?
А ви що скажете? Як знайти компроміс у такій ситуації? Чи має один із подружжя поступитися, якщо інший вперто наполягає?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
