fbpx
життєві історії
В щасливому шлюбі ми прожили п’ять років. А біда стояла біля воріт… Чи то Настя позаздрила мені, чи то недолюбила вона Артема, коли з ним зустрічалася. Словом, покликала вона його в свої обійми, а він радий повернутися. Від людей дізналась, що подруга розлучилась з чоловіком, а дітей немає. Мабуть, погано моє щастя лежало

Ніколи не вважала себе красунею. Ну не всім же ходити по подіуму… Зате в школі в подругах у мене були милі дівчатка. Спершу я дивувалась цьому, та улюблена бабуся відкрила мені очі:

– Ех, онученько! Та подругам вигідно ходити з тобою на свої побачення – «сірою мишкою». Хлопця ти ніколи не відіб’єш. Хто ж на тебе гляне? .- Її слова були до сліз образливі. Та потім бабуся додала:

– Не хвилюйся, люба моя. На кожен товар є свій покупець.

Мого покупця не було, аж до 27. Я гарно вчилася. Важко працювала, бо розуміла, що надіятись потрібно лише на себе.

З Артемом мене звела подруга Настя.

– Забирай, Ірка! Може щось і вийде у вас. Я заміж виходжу, а він все по п’ятах за мною ходить.

Артема я прийняла з радістю. Дуже хотілося полонити його серце. Та й в дівках засиділася. Мені навіть здалось, що Артему я сподобалась. Згодом і весілля зіграли. Правда бабуся мене застерігала:

– Дивись, Іринко, намучишся ти з ним. Не нагулявся він ще. Йому б ще трішечки погуляти, а потім вже женитися. Не хвались дитинко заміжжям на третій день, а хвались через три роки.

Та в цей час я цього не розуміла. У мене після весілля ніби виросли крила. Народився наш синок Іванко. Артем його дуже любив. На ніч казочки читав, колискові співав, балував. Подорослішавши Іванко більше тягнувся до тата, ніж до рідної матері… Я не ревнувала, лиш би в сім’ї все спокійно було.

В щасливому шлюбі ми прожили п’ять років. А біда стояла біля воріт…

Чи то подруга Настя позаздрила мені, чи то недолюбила вона мого Артема, коли з ним зустрічалася. Словом, покликала вона в свої обійми, а він радий повернутися. Від людей дізналась, що вона розлучилась з чоловіком, а дітей немає.

Образливо мені стало. Мабуть, погано моє щастя лежало. Плакала дні і ночі. Важко було щось Іванку пояснити. Та сльози висохли, потрібно було сина ростити. В глибині душі надіялась, що Артем скоро зрозуміє, що зробив помилку і повернеться, хоча б заради сина.

Артем прийшов… за своїм паспортом. Став говорити мені, що Настя хоче бути законною дружиною. Я категорично відмовилась віддавати документ. Чоловік лише знизив плечима і пішов. Через деякий час він виробив дублікат.

Я й не знаю, що такого зробила йому Настя, та чоловік зовсім про нас з Іванком забув. Так, Настя була першою красунею в класі. Яскрава, смішна, безтурботна і кокетлива. Вона завжди вміла гарно говорити. Хоча часто подруга говорила одне, а робила зовсім інше. І чому я раніше не здогадалась, що вона просто віддала мені Артема на зберігання. Мене двічі запрошували до суду, але я не з’являлась, тягнула час і мучила свою душу.

Тим часом час минав. Артем потроху почав приходити до себе. Почав сумувати за Іванком. Просив у мене дозволу побачитися з сином. Я була, звичайно, не проти, хоча про своє жіноче щастя я й не думала вже. Ми з сином звикли що живемо один для одного. Івану виповнилося дванадцять, коли неочікувано прийшла до нашого дому – розлучниця Настя.

– Як живеш, подруго? Заміж не вийшла? – спитала з єхидною посмішкою.

– Чого тобі?- спробувала захистити себе я строгим тоном.

– Та ось, Артем просить, щоб ти сина привела до нього в лікарню. Попрощатися, – приголомшила вона.

У мене підкосились ноги, перед очима все попливло.

– Що з Артемом? – тільки й зуміла прошепотіти.

– Завтра у нього складна операція. Боїться, молиться, щоб все добре закінчилось, – сказала Настя, розвернулась і пішла.

– Все буде добре, – запізніло кинула їй в слід.

Операцію пройшла добре. Та Артем в свої сорок років, залишився інвалідом. Самостійно ходити не міг. Спирався на палицю. Мені так хотілось запропонувати йому повернутися до нас, та Настя забрала його з лікарні додому. Я відчувала – не надовго. Душа в неї темна, як колодязь. Думаю, почекаю з своєю пропозицією. А через три місяці Настя зателефонувала.

– Артем не може без сина.

– А може, цей… то ти не можеш з Артемом? – сказала я.

Словом, прийняли ми його додому. Настя зробила йому такі умови, що він скоро пішов від неї. З інвалідом жити, звичайно, не легко. Артем став злим, він більше мовчав. Та любов може довго терпіти, прощати все, поганого не пам’ятати. Ми з Іваном окружили його турботою та любов’ю. Помалу Артем танув. Мало того, став забувати про свою помічницю паличку. Сильно храмав, але стояв на свої двох ногах. Пройшло пів року, і знову з’явилась Настя. З новонародженою дитиною.

– Як будемо Артема ділити? У мене від нього дочка, – видала подруга.

– Що ж ти, як зміючка, заповзла у наше життя? Коли ти вже щезнеш? – спитала я.

– Артем мій, – категорично заявила розлучниця.

Я не звинувачую Артема. Він пішов до Насті. Мабуть старе кохання має таку силу.

Залишились ми з Іваном знову одні. Син став дорослий, і мене, як міг підтримував: не хвилюйся мамочко. Все буде добре.

Океан глибокий, а душа людини, ще глибша. Після того, як Артем пішов, моє життя ніби зупинилося. Ніхто більше не з’явився на моєму шляху, не зігрів, не поділився своїм теплом та ласкою. А час летів… Одружився мій Іванко. Пішов із рідного дому. Одного разу я випадково зустріла Артема. Він виглядав нікчемно. В очах пустота.

– Як ти? Що ти? – несміливо спитала я.

– Та… ніяк! Ось, гуляю. – дивно відповів він.

Вигляд у нього був якийсь не дуже…

Виявляється, Настя вигнала його з дому. Сама вийшла заміж за француза, і поїхала з дочкою в його края. А Артему нічого не залишалося, як бомжувати. До нас, мабуть, совість не дозволяла повернутися.

…Словом, тепер ми разом. Вже сім років. Виховуємо онука.

Чи щаслива я? Так! Часто думаю: може це і є справжня вистрадана любов?

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook