В “схованці” дружини я побачив таку суму грошей, що мені в очах потемніло. В ту ж хвилину я купив квитки на відпочинок до Львова. Це завжди було для мене лише мрією, а тут така можливість. Я поїхав сам, без Ярини, вперше в житті. В неї ж все не на часі було.
– Це наші гроші, Богдане. Я не дозволю тобі витрачати їх на дурниці.
– Ярино, це не дурниці. Це моє життя. Ти хоч раз думала про те, що я хочу?
Вона зітхнула, відклавши телефон. Її обличчя було спокійним, майже байдужим.
– Я просто хочу, щоб ми були у безпеці. А ти… ти все ще живеш у своїх фантазіях.
Я відчув, як у мені закипає злість. Я кохав її. Кохав навіть тоді, коли вона економила на всьому, коли рахувала кожну копійку, коли змушувала мене носити одні й ті ж кросівки по п’ять років. Але тепер я знав, що більше так не можу.
Ярина завжди була бережливою. Відкладала гроші на чорний день, відмовлялася від поїздок, нових речей, святкувань. Спочатку це здавалося розумним – у світі, де все так нестабільно, потрібно мати запас. Але з часом її бережливість перетворилася на одержимість. Вона контролювала кожну копійку, відмовляла нам у найменших радощах, і що найгірше – не помічала, як це руйнує мене.
Я працював, я заробляв. Так, ми жили добре, нам вистачало. Але для чого всі ці гроші, якщо ми просто існуємо, не відчуваючи життя? Я мріяв про подорож до Карпат, про поїздку до моря, навіть просто про новий велосипед. Але щоразу, коли я заводив розмову про витрати, Ярина повторювала те саме:
– Це не на часі. Ми не знаємо, що буде завтра.
Якось увечері я випадково натрапив на її таємний рахунок. Від побаченої суми мені перехопило подих. Там було стільки, що ми могли б спокійно поїхати хоч у п’ять подорожей. Вона відкладала потайки, роками, поки я жив з думкою, що ми ледве зводимо кінці з кінцями.
Коли я запитав її про це, вона навіть не знітилася.
– Це наш запас. Я не збираюся його чіпати. Ми маємо бути готові до всього.
– А ти хоч раз думала про мене? Про те, що я задихаюся в цій клітці? – запитав я, намагаючись тримати голос у спокої.
– Ти драматизуєш, Богдане. Всі так живуть.
Всі так живуть… Може, й так. Але я більше не хотів. Я бачив, як друзі подорожують, як вони пробують нове, радіють життю. А я? Я лишався в тому ж місці, день у день повторюючи один і той самий сценарій.
Через кілька днів я зробив те, чого вона не очікувала – я забронював квитки до Львова. Один для себе.
Коли вона дізналася, то була у гніві.
– Як ти міг так вчинити? Це безвідповідально! Ти просто витрачаєш усе на вітер!
– Я витрачаю не все, а частинку. І нарешті – на себе.
Я стояв у поїзді, дивлячись у вікно на засніжені поля, і відчував дивне поєднання страху та свободи. Чи правильно я вчинив? Чи справді мав право вирішувати самотужки, коли це стосувалося нас обох?
Чи мав я право на своє життя?
Отже, скажіть мені: чи справедливо приховувати гроші, думаючи лише про безпеку, якщо при цьому людина поруч відчуває, що вона просто існує, а не живе? Де межа між розумною ощадливістю та контролем? Я не знаю відповіді. Може, хтось із вас знає?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
