В суботу мої руки дійшли до прибирання в шафі. Багато речей викинула у смітник, дещо на село відправлю. І все б нічого, та коли я відкрила Іванів ящик зі шкарпетками, там на мене чекав “сюрприз” у вигляді білого і чималенького конвертика. Ввечері в нас з чоловіком відбулась серйозна розмова!
Мій чоловік Іван, ще задовго до війни купив собі автівку, білосніжний Хюндай, про який так мріяв. Деякі гроші в нього були, а решту він позичив у свого друга, а по сумісництву начальника, який на той час добре стояв на ногах.
Домовилися, що віддасть борг упродовж пів року. Роботодавець повинен був забирати у нього гроші частинами із зарплати. Зарплата Івана йде від виробітку – чим більше зробив, тим більше отримав.
Для нашої сім’ї це надто дорога покупка, і я з першого дня хвилювалася, яким чином ми погасимо цей “кредит”.
У нас з Іваном росте маленька дитина, у всіх не все гладко зі здоров’ям, вічні витрати на обстеження та лікарів, і так економимо на всьому, а тепер доведеться ще більше підтягнути паски. Але виходу не було – Івана перевели на інше місце роботи територіально, і добиратися туди йому було дуже і дуже проблематично, потрібна була автівка.
Тому все так і закінчилося. Тим більше, що про автівку чоловік мріє вже кілька років, але все не виходило грошей назбирати.
Здавалося б, треба радіти такій “обновці”. Та є одне “але”. Мій Іван завжди був трохи скупуватий. Це було не так помітно, поки я сама на себе працювала і не тратила його гроші.
Але все змінилося, коли я вийшла у декрет. Саме в цей час і відкрилось його справжнє нутро, щодо скупості. Іван став висловлювати мені претензії, що багато грошей витрачається в Ашані на їжу, став коментувати, що багато купую гречки, молока і масла. Згодом додалось і те, що без цукру можна обійтись, і це піде на користь всім нам. І взагалі, додаю його до чаю чи кави лише я.
Я взагалі вважаю, що не живу на широку ногу, як каже Іван. Купляю зазвичай тільки те, що по акції.
У нас найбільший їдок у сім’ї – чоловік. Іван не буде їсти все, що попало, йому м’ясо подавай, рибку хорошу, соуси до неї різні. У результаті, як ми не економимо, але їсти йому треба, інакше не зможе працювати. Не зможе працювати, не буде грошей. Доводиться годувати його тим, що він їсть.
Я або доїдаю, якщо щось залишається після нього чи дитини (від загальної страви на столі, а не недоїдки з тарілок, звичайно), або готую собі щось за мінімумом і дешеве. Іван особливо не цікавиться, чим я харчуюсь, але дуже невдоволений, якщо йому їжі немає.
При цьому сам у супермаркет не ходить, робота важка, приходить пізно, начебто, логічно, що простіше мені ходити. Але до мене претензії, що великі витрати. Що підозріло швидко витрачається зарплата його.
Спочатку я просто виправдовувалася, що тільки найнеобхідніше для дитини, та для себе купила. Далі довелося показувати чеки, вести облік витрат і доходів. Все це дуже низько для мене. Правда, дякувати Богу, Іван не влаштовує після цього “бурі”. Я неполадки з вересками терпіти в домі не можу.
Доходило навіть до такого, що Іван ховав у якісь свої заначки гроші від мене. Щоправда, таємниця розкривалася неймовірним чином, мені щастило все випадково побачити.
Лаялася з ним через це. Прикро було, що мені потрібні нові зимові чоботи, оскільки в старих вже дірки в підошві утворилися, Іван це знає, ніби шкодує мене, що грошей зараз немає, а потім з’ясовується те, що він пів зарплати від мене приховав у ящичку зі шкарпетками.
Або просто не вистачає на їжу нам і на суміш і підгузки дитині, а потім знову виявляється, що Іван мав у цей момент гроші. Спершу чоловік каявся, що такого більше не буде. Потім перестав вибачатися та обіцяти виправитися.
Навіть не знаю, вірити мені в його слова, чи пропустити крізь вуха.
Що скажете? Виправляються такі люди, чи вже ні?
Фото ілюстративне
