Галина працювала в лікарні бухгалтером. Того дня вона прийшла на роботу геть без настрою. Всі дівчата розпитували, але та не хотіла ділитися тим, що лежить на душі.
– Доню, що трапилось, – вже в столовій запитала Галину головний бухгалтер, їй то дівчина довірилась, адже та любила її, як власну доньку.
– Та, що… знову Микола мій чудить. Ви ж знаєте, який він шустрий до гулянок з друзями. Вже почав речі з дому виносити. Я ось, навіть дві золоті каблучки, які придбала за свої ж гроші, в сумці з собою вожу, боюсь, що одного дня пропадуть. Надумала я розлучатися. Завтра хочу все оформити.
– Ти ж на аліменти то не забудь подати.
– Та, що з нього візьмеш. Проживемо якось без його подачок. Не хочу, щоб потім говорив Олесі, щоб його на старість утримувала.
– Ой, не роби таких дурниць, як моя мама. Маєш час? Розкажу тобі свою історію, може почерпнеш для себе щось потрібне.
– Так, маю, розказуйте, Ганна Іванівна.
В тата і мами народжувались одні сини, але ті не здавались, дуже вже хотіли доньку. І ось, мама носить під серцем вже сьому дитинку. Батько жартома сказав, що як буде ще один хлопець, то втече з дому.
Їм пощастило, на світ з’явилась я – Гануся. Тато назвав мене в честь своєї матері.
Але замість того, щоб тішитись єдиною донькою і стількома козаками, тато пішов “по-друзях”. Він часто не ночував дома. Мама все чекала, може одумається, але де там.
Одного дня він просто прийшов, зібрав речі і переїхав до іншої жінки. Мені на той час навіть пів року не було. Як він пояснив мамі свій відхід? Він вже застарий слухати плач немовляти. Змучився він від того всього.
Мама одна залишилася з сімома дітьми на руках. На аліменти не стала подавати, бо так думала, як он зараз ти – щоб не з’явився на порозі дітей на старості літ.
Про те, як мама нас виховувала одна, навіть писати не буду. Рятувало те, що працювала вона на фермі, і завжди було свіже молоко, сир та сметана.
Легше стало, коли брати один за одним закінчували школу. Подорослішала і я. Закінчила медичне училище, влаштувалася працювати медсестрою в лікарню. Згодом вийшла заміж за хлопця з сусіднього села. Коли мама захворіла, і не могла за собою пригледіти, я взяла її до себе. Зі мною і онуками вона і доживала свого віку.
Одного осіннього дня я набирала в колодязі воду, як почула, що мене гукає якийсь чоловік.
– Вам кого, – спитала я.
– Ганусю, це я твій батько.
Я через своє добре серце впустила його в хату. Ми сіли розговорилися.
Виявляється, що нікому на старість літ він не потрібний. Інших дітей йому друга дружина не народила.
– Не проганяй мене, доню. В мене одна надія на тебе.
Ось так і став жити у нас в домі батько, який жодного разу не з’явився до своїх дітей. Якби ж то хоч аліменти платив, вже б мамі легше було нас ростити.
Тому, Галинко, навіть не думай, нехай, хоч якась копійка буде, бо хто його знає, що буде колись…
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook