Тішусь, що ці традиції я зумів передати своїм дітям.
У 60-х роках, ще малим, я часто бував у бабці на Різдво. На Святий вечір бабця готувала страви, а нам, дітям, випадало прикрашати ялинку. Ми ніколи не вдягали ялинку на Новий рік, а на Різдво, точніше на Святвечір. Далі вже приходили гості, родина збиралася. Оце так у 60-х роках було, це те, що пам’ятаю з дитинства.
Пізніше традиції дещо змінилися, бо я багато років тут не був, хоча ми намагалися святкувати і коли жили в Москві, і в Криму. Традиції з жінкою – вона українка – були перервані, але я намагався їх у сім’ї відновити. Таким чином, діти, виростаючи в Москві чи в Криму, навернулися до наших традицій теж. Я повернувся в рідне Прикарпаття в 1997-му році, а відтак, ми повернулися і до наших споконвічних традицій.
Особлива історія? Я думаю, може бути цікавий наш досвід у Криму. Там, звичайно, серед наших друзів і товаришів ніхто не святкував, проте одного разу на Різдво, навіть кілька разів таке було, ми приготували Святу вечерю, запросили друзів і показали їм, як у нас це робиться. Для них було відкриттям, як у нас колядують, тому що там, із того що я чув, коляда це: “Коляда, коляда, дайте нам п’ятака…”. І дітям щось кидали в торбинки.
А своїх трьох дітей я навчив колядувати. Якось всі троє, одягнені відповідно, пішли по хатах моїх знайомих співати колядки. То був початок 90-х років. Я сказав, до кого вони можуть піти конкретно. Вони пройшлися, люди були дуже задоволені, але всі троє дітей повинні були колядувати в унісон.
Поки вони не відколядували гарно, то нікуди не йшли. Їм, звичайно, давали якісь копійки, насипали цукерок. Тут приходить жінка директора – вона у когось була в гостях, а мої колядували – і каже: “Владимир Романович, а можно они к нам придут?”. Я кажу: “Та можна”. А вона: “А нас в списке нету…”. Ну добре, хай ідуть. Додав у список, діти пішли, заколядували, усі залишилися щасливими. Ось такі традиції.
Ще був дуже цікавий досвід у Бразилії. Там на Різдво ходять у сорочках з коротким рукавом, шортах, сандалях – всі різдвяні персонажі. Такі як є, єрусалимські, хоча пальми там природні, звичайно, а ще – дуже тепло. Скажу чесно, якось було незвично, бо снігу не було. Пробував сам накривати стіл, але колорит не той – снігу хочеться. Хочеться, аби в нас була не бразильська зима, або щось таке тепле, а щоб сніг хрумтів під ногами.
Ми завжди залишалися українцями на тих територіях, хоча й мали деякі проблеми, звичайно, але свого не відпускали. Діти, слава Богу, виросли українцями, поїздили по світах і всі повернулися додому, це для нас дуже важливо. Заради цього варто жити і тішитися.
Володимир Лущак
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
Недавні записи
- Я не хочу старіти сама! Ніколи не думала, що перестану радіти своїм дням народженням! Але зараз мій 70-річний ювілей, який я зустріну 10 грудня, мене не радує. Я почуваюся зовсім самотньою при живому синові, а все через те, що я не порозумілася з невісткою, не стала їсти ту її дієтичну нісенітницю. Та зараз би я вже згідна. У будинку немає ні м’яса, ні курки. Тільки риба, яйця та сир, іноді навіть не справжній. Принесла їм цукерки ще на минуле Різдво: карамель, желе, нуга, вафлі, шоколад. Так невістка їх викинула
- Майже рік нема мого захисника, а зі мною і сином живе мама чоловіка. Я сама її покликала минулої зими, щоб їй не було так самотньо і сумно. Я думала, разом нам буде легше. Але я більше так не можу, дуже хочу знову відселити свекруху, та Віра Василівна в свою квартиру переселенців пустила. Вона щовечора співає Макарчику ту саму колискову і називає його Микитою, готує щодня тільки те, що любив малим і вже дорослим Микита. На стіл, коли ми сідаємо їсти, ставить для Микити тарілку і кладе прибори
- На вихідних в невістки був день народження. Я купила гарну подарункову торбинку, поклала туди шкарпетки, шампунь і цукерків до повної, трюфеля, ті, які невістка полюбляє. Прийшовши до дітей, я привітала їх гарними побажаннями і вручила подаруночок. Та від відповіді невістки я ледь не почервоніла. “Тут, лише торбинка красива, а вміст, так собі”. За столом я себе почувала незручно, довго не сиділа, сказала, що звикла швидко лягати спати. А сьогодні, як плівку перемотую в голові ці слова
- Нас з сестрою ростила й виховувала тітка Ліда, мамина сестра. І ось тітки не стало. Ми сиділи якраз за поминальним столом, коли я зважилася розпочати цю розмову, обличчя моєї сестри вмить змінилося. Але я маю подбати про свою дитину і забезпечити її, як сестра не розуміє! Нині ми не спілкуємося. І так, я її розумію
- Моїй свекрусі всього 55 років, жінка в соку! Так ні ж, ломиться жити до нас, як свекра не стало, хоче аби я перед нею на задніх лапках скакала, подай-принеси. Вона втомилася, їй важко – втратила чоловіка, таке в країні коїться. Свою квартиру переселенцям хоче в оренду віддати і з нами грішми ділитися, чоловік в захваті від ідеї мами. Зарано ще вінки купувати, а вона зібралася! Краще би заміж ще вийшла. Готувати вона так і не навчилася, хіба що кілька дуже вже буденних страв страв: макарони, смажена картопля і яєчня, не більше. До прибирання ставиться за принципом «головне, щоб не як у свинарнику». От нащо це мені в моїй квартирі? Він хоче взяти кредит у банку та поміняти мою квартиру з доплатою на трикімнатну