В той час, як мене рідні батьки “попросили” піти з дому, мені не було й шістнадцяти. Я розумію, що в дечому була не права, але виставляти за двері з чемоданами – це дуже низько. Я довгий час з ними не бачилась. І ось цей день – моє весілля. Мама приїхала, але хватило її лише на шлюб в церкві, до ресторану вона вже не попала. Було так образливо – до сліз. Чим я заслужила на таке ставлення?
Я пішла з батьківського дому в п’ятнадцять років. Ну як пішла… В один прекрасний день я прийшла додому, а там стояла сумка з моїми речами. Ніхто мене не проводжав, не просив залишитися… я просто взяла свої речі і пішла. Це повинно було статися, через те, що я була дуже проблемним підлітком зі своїми великими і жирними тарганами в голові.
Моїй мамі було складно зі мною і в один прекрасний день вона здалася. Тоді і були виставлені мої речі… Батькові до мене взагалі ніколи не було діла. Як і до інших своїх дітей. У мене було ще два зведених брата і сестра…
Я намагалася налагодити відносини. Знайшла роботу, вступила до університету. Періодично приходила до них і просила вибачення. Але батьки вкотре починали перемелювати всі мої гріхи і недоліки. Від цього ставало гидко. Ми знову лаялися. Мої вибачення вже нікому не були потрібні.
Наша остання зустріч з батьком і матір’ю сталася на моєму весіллі. З того часу минуло п’ять років і більше ми не бачилися. Тоді моя мама тільки приїхала до церкви на шлюб. У ресторан вона вже не прийшла…
У мене підростає двоє дочок. Їх біологічна бабуся навіть не здогадується про існування своїх онуків. Чи мені важко? Іноді! Чи варто щось міняти? Однозначно ні!
Зараз, коли я вже стала дорослою, я прекрасно розумію, чому моя мати так поводиться зі мною. Вона привела мене на світ в тридцять п’ять від людини, з якою вона точно не планувала ні дітей, ні спільного життя.
Так ми і жили!
Бути свідомими батьками – це прекрасно. Але залиште собі право на помилку. Просто любіть свою дитину і тоді ви точно будете біля неї навіть в найскладнішу хвилину.
Люблячі батьки завжди підтримають свого малюка і допоможуть подолати навіть найскладніші проблеми. І в цьому ви будете прикладом.
Найголовніше у вихованні щасливої дитини – любов до неї. Якщо вона бачить і відчуває, що найбажаніша, то завжди прийде до вас за допомогою. У таких дітей є своя внутрішня опора. У мене, на жаль, такого стрижня не було…
Я дуже боялася повторити помилку своїх батьків. Я не хотіла стати такою ж, як моя мати. Це почуття доводило мене до паніки. Але потім я зрозуміла, що я ніколи такою не стану.
Так, я помиляюся в чомусь. Але головне, я люблю своїх дітей, і вони мені дуже потрібні!
Нехай у вас завжди все буде добре! Бережіть себе та своїх близьких!
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
