В той час, як ми з чоловіком 8 років, з місяця на місяць, чекали на “дві смужки”, моя свекруха в свої 50 років приголомшила звісткою, що чекає дитину. Її поведінка була нестерпною. Тому в мене не було іншого вибору.
Минуло вісім довгих років, відколи ми з Назаром одружилися, а наш дім так і не наповнився дитячим сміхом. Я щомісяця з надією дивилася на тест, але бачила лише одну, самотню смужку. Лікарі розводили руками: “Ви обоє здорові, просто спробуйте ще, можливо, потрібен час”.
Але цей час тягнувся, перетворюючись на нескінченний марафон розчарувань і тихого болю, який ніби оселився у моєму серці. Наші стосунки з чоловіком від цього не стали гіршими, навпаки, ми трималися разом, підтримуючи одне одного. Та найбільше мене обтяжували постійні запитання і погляди з боку свекрухи, пані Людмили.
Вона ніколи не говорила прямо, але в кожному її зітханні, у кожній пораді відчувався немовби докір. Назар — єдиний син, і Людмила мріяла про онуків. Мені здавалося, що в її очах я була просто невдахою, яка не може подарувати її синові щастя батьківства.
Одного травневого вечора, коли ми вечеряли у вітальні Людмили, вона з’явилася вбрана у нову, вільного крою сукню. Я одразу помітила зміни у її фігурі. Їй було п’ятдесят три роки, і вона завжди була дуже худою.
— Мамо, ти маєш чудовий вигляд, — сказав Назар, цілуючи її в щоку.
Людмила променисто посміхнулася, погладжуючи свій живіт.
— У мене для вас новина, любі мої, — почала вона, її голос тремтів від хвилювання, — я чекаю дитину.
Я відчула, як світ на мить зупинився. Я не могла повірити своїм вухам. П’ятдесят три роки. Чекає дитину.
Назар від подиву мало не впустив чашку з чаєм.
— Ти… ти що, жартуєш? — ледве вимовив він.
Людмила засміялася, мелодійно і щасливо.
— Ні, синку. Я не жартую. Звісно, це було дуже неочікувано, особливо у моєму віці, але це диво! Минулого тижня лікар підтвердив: четвертий місяць.
Назар підскочив і міцно обійняв матір.
— Ого! Це… це просто неймовірно! Який термін? — його очі світилися від радості, і я відчула, як це ріже моє єство.
— Як я сказала, четвертий місяць, — повторила Людмила.
Я сиділа мовчки, намагаючись опанувати вихор емоцій. Радість за Назара, який скоро стане старшим братом, змішувалася з гіркотою мого власного провалу. Вісім років ми намагалися, і тут вона, у свої п’ятдесят три, отримує те, про що я могла лише мріяти.
— Соломіє, ти нічого не скажеш? — запитала Людмила, і в її голосі мені почулася нотка тріумфу.
Я насилу вичавила посмішку.
— Вітаю, Людмило Петрівно. Це справді диво.
— Я знала, що ти зрозумієш, — вона наблизилася до мене і притисла мою руку до свого живота. — Можливо, це доля, знаєш. Можливо, хтось нагорі вирішив, що наш Назар має стати старшим братом, перш ніж стати батьком.
Я подивилася на неї, і мені здалося, що в її погляді, що ковзнув по моєму тілу, було неприховане співчуття, але зверхнє, як до слабшої.
У наступні тижні життя оберталося лише навколо вагітності Людмили. Назар був щасливий. Він постійно дзвонив матері, питав про самопочуття, про обстеження. А я? Я почувалася зайвою. Ми вже не планували наших наступних спроб, бо якби я завагітніла, то все б зійшлося на тому, що я намагаюся конкурувати зі свекрухою.
Одного разу, коли ми з Людмилою ходили в магазин за дитячими речами — так, вона попросила моєї допомоги, — вона раптом завела розмову.
— Знаєш, Соломіє, — промовила вона, вибираючи крихітний комбінезон, — це так легко. Я просто перестала про це думати, і ось, сталося. Може, ти надто сильно хочеш?
— Можливо, — відповіла я, намагаючись не видати, як мене це зачіпає.
— Ти ж не думаєш, що це якось… дивно, правда? — вона повернулася до мене, очі її були напівприкриті.
— Чому я мала б так думати?
— Ну, я просто… напевно, Назар буде дуже щасливий. Він нарешті відчує, що означає мати маленьку дитину в домі, — її тон був такий, ніби вона говорила про мене як про щось, що не в змозі цього дати.
Цей похід став для мене справжнім випробуванням. Кожне слово Людмили, кожен її жест здавався ляпом. Я розуміла, що повинна бути вищою за це, але емоції брали гору. Вдома я не витримала.
— Назаре, ми можемо поговорити? — запитала я, коли він сів дивитися новини.
— Так, кохана, що сталося?
— Твоя мати… вона мене постійно провокує. Вона говорить про свою вагітність так, наче хоче мене образити, нагадати, що мені це не вдається, — я говорила тихо, але мій голос тремтів.
Назар підвівся і підійшов до мене.
— Соломіє, ти просто втомлена. Вона не має на увазі нічого поганого. Це ж в такому віці, вона щаслива.
— Але вона знає, як нам важко! Вона знає, як ми стараємося! І замість того, щоб підтримати, вона постійно говорить про те, як це легко, коли не думаєш про це!
— Вона просто ділиться своїм досвідом. Ти надто близько до серця це сприймаєш, — він обійняв мене, але я відчула відстороненість у його жесті.
— Ти мене не розумієш, — вирвалося в мене. — Мені здається, вона зробила це навмисно!
Назар відсторонився.
— Соломіє! Як ти можеш таке говорити? Це абсурд! Припини, будь ласка. Я не хочу, щоб ти ображала мою матір.
Ця розмова не принесла полегшення, а лише посилила відчуття самотності. Я зрозуміла, що Назар ніколи не повірить у погані наміри своєї матері.
Через п’ять місяців Людмила народила хлопчика. Назвали Артемом. Малюк був здоровий, але трохи все важко було через вік. Назар, звісно, був у лікарні щодня, і ми всіляко допомагали їй.
Я тримала маленького Артема на руках і відчувала дивний збіг емоцій. Він був неймовірно крихітний і беззахисний. Ця дитина не була винна в моїх комплексах чи в поведінці його матері. Але щоразу, коли я бачила, як Людмила доглядає за ним, і як вона дивиться на мене, коли я сиджу поруч, я відчувала ту саму гостру, ріжучу образу.
— Ти чудова няня, Соломіє, — сказала вона одного разу, поки я колисала Артема. — Але, знаєш, бути матір’ю — це зовсім інше.
Я мовчала. Я не хотіла сваритися, але ці постійні уколи були нестерпними.
Через два місяці Назар запропонував нам переїхати до іншого міста, до моєї сестри в Ужгород.
— Давай спробуємо, Соломіє. Змінимо обстановку. Нові лікарі, нові надії, — сказав він.
Я погодилася. Назар знайшов роботу, ми орендували невелику квартиру. Минуло кілька місяців, і я почала відчувати зміни у своєму тілі. Я не хотіла робити тест, боялася чергового розчарування. Але затримка була надто довгою.
Я зробила тест. Дві смужки. Я розплакалася. Це було найбільше щастя і найбільше полегшення.
Коли я повідомила Назару, він підхопив мене і закружляв по кімнаті.
— Соломіє! Ти це бачиш? Це справжнє!
Ми вирішили поки що нікому не говорити, навіть Людмилі. Я хотіла насолодитися цим щастям у тиші, без її поглядів і коментарів.
Але через тиждень Людмила зателефонувала.
— Якось ти мені мало дзвониш, Соломіє. Щось трапилося? — її голос був напруженим.
— Все гаразд, Людмило Петрівно. Ми зайняті, робота, облаштовуємося.
— Ну, добре. Я просто хотіла тобі сказати, — її голос став тихішим, ніби змовницьким. — Я дуже рада, що Назар нарешті відволікся від твого, ех, стану. Йому було важко бачити, як ти переживаєш через свою нездатність. А тепер він допомагає мені з Артемом, і він такий щасливий. Він уже навіть не згадує про ваші плани.
Моє терпіння скінчилося.
— Знаєте що, Людмило Петрівно? — мій голос був спокійним, але рішучим. — Ви помиляєтеся. І я не дозволю вам більше так говорити про мене і наші стосунки. До побачення.
Я поклала слухавку. Руки мої тремтіли. Я відчула, що зробила те, що мала зробити дуже давно. Назар, який чув частину розмови, підійшов до мене.
— Що це було? Чому ти так різко?
— Вона знову говорила жахливі речі, Назаре. Вона сказала, що ти нарешті відволікся від моєї нездатності, — я заплакала. — Вона мені заздрить, що ти любиш мене, що ти зі мною! І вона зробила все, щоб принизити мене!
Назар обійняв мене, його обійми були міцнішими, ніж будь-коли.
— Заспокойся, Соломіє. Все буде добре.
Через три тижні ми повідомили Людмилі про свій цікавий стан. Це був дзвінок по відеозв’язку. Її обличчя було спочатку здивованим, потім насупленим.
— Отже, у вас вийшло? — запитала вона сухо.
— Так, мамо. На п’ятому місяці вже, — сказав Назар, усміхаючись.
Людмила дивилася на мене довгим, дивним поглядом. У ньому була ображена гідність і щось схоже на розчарування.
— Що ж, вітаю. Хоча… я сподівалася, що ви будете трішки відповідальнішими у своєму віці. Мені здається, що Артем ще надто маленький, щоб у нього з’явився племінник. Але це ваше рішення, — вона промовила це так, наче ми оголосили про щось погане.
Я відчула, як Назар ледь помітно стиснув мою руку. Ми не відповідали, і Людмила швидко закінчила розмову.
З того дня наші стосунки стали набагато прохолоднішими. Вона жодного разу не запитала, як я почуваюся. Усі її розмови з Назаром оберталися лише навколо Артема. Я більше не відчувала болю чи образи, лише пустку. Я усвідомила, що я нарешті вільна від її впливу.
Ми чекали нашого сина. Ми обирали ім’я. Ми готувалися до нашого життя, нашої родини, яка скоро стане більшою. Ужгород став для нас початком. Новим, щасливим і вільним. Я почувалася справжньою жінкою, сильною, здатною на все.
Я не знаю, що буде далі у наших стосунках із Людмилою Петрівною. Чи зможе вона прийняти нас такими, які ми є? Чи завжди вона буде вважати мене негідною її сина? Чи це матиме вплив на Назара, коли він стане батьком?
Чи вдалося мені насправді захистити наше з Назаром щастя від її впливу, чи це лише початок нової історії? Як ви думаєте, варто мені відновити з нею зв’язок, чи краще залишити все, як є?
