fbpx
життєві історії
В той день була сильна заметіль. Я виглянула у вікно, і побачила там закутану у якесь одіяло Наталку. Серце защеміло. Я приготувала невеличкий подаруночок для дівчинки, і вийшла у двір. – Мені вже не треба, – тихенько відповіла мені Наталка. – Мами більше немає, а мені нічого без неї не потрібно. – Того ж дня я дізналась від сусідів історію Наталчиного життя. В свої сім років вона “наїлася” стільки горя

В той день була сильна заметіль. Я виглянула у вікно, і побачила там закутану у якесь одіяло Наталку. Серце защеміло. Я приготувала невеличкий подаруночок для дівчинки, і вийшла у двір. – Мені вже не треба, – тихенько відповіла мені Наталка. – Мами більше немає, а мені нічого без неї не потрібно. – Того ж дня я дізналась від сусідів історію Наталчиного життя. В свої сім років вона “наїлася” стільки горя.

***

Працювати я почала досить рано. Перевелася на заочне в університеті і почала вивчати професію на практиці. Через кілька років почала непогано заробляти. Купила невелику, але затишну квартиру. Облаштувала її на свій смак. Вийшло мило, але без надмірностей.

Я дуже любила цю квартиру. Мені подобався старий будинок, побудований ще до революції, який причаївся між двох проспектів. Тут було дуже атмосферно. Ніби переносишся в початок минулого століття. Надавав шарму і старий сквер поруч. Восени там було чарівно.

Дуже скоро я вивчила в обличчя всіх сусідів. Але розмовляла з ними рідко. Воліла кивати, ввічливо посміхатися і йти до себе.

Але був один виняток. Біля нашого під’їзду на лавці часто сиділа дівчинка Наталка. Їй було сім років, у неї були світле, майже сріблясте волосся, і блакитні завжди сумні очі. Наталка не жебрала, вона питала кожного, хто входив або виходив з під’їзду, чи не потрібно їм щось зробити по дому.

– У мене мама хворіє, ліки потрібні, – пояснювала Наталка. Але мешканці все рівно дивилися на неї з підозрою. Ще вкраде щось!

Мені було дуже шкода Наталку. Але довгий час я не могла зважитися і підійти до неї.

У той день на вулиці була хуртовина. Через вікно я дивилася, як на лавці Наталка кутається в пальто і намагається зігріти долоні власним диханням. На душі було настільки паршиво, що не вистачало слів.

Зберися, ти ж доросла жінка, а не якась ганчірка, – веліла я сoбi.

Коли я з грошима і коробкою з новорічними смаколиками вийшла до Наталки, дівчинка здригнулася, ніби-то я їй не подарунки простягаю, а даю ляпаса.

– Мені більше не треба, – пробурмотіла Наталка.

– Чому? – здивувалася я.

– Мами вже немає, – глухо відповіла Наталка.

Того вечора вона залишилася ночувати у мене. Дивно, але пішла до незнайомої людини з абсолютною довірою. Я її напоїла чаєм з кокосовими тістечками і поклала спати.

А на наступний день я по крупинках почала збирати від сусідів її історію. Як виявилося, мама Наталки була невиліковно хворою, чіплялася-чіплялася за життя заради дочки, але не витримала. Батька свого Наталка ніколи не бачила. Одним словом, стільки горя довелося зазнати дитині, що не позаздриш.

Я подружилася з Наталкою. Мені дуже подобалися казки, які вона складала просто на ходу. Стільки дива вміщувалося в цій тендітній дівчинці, що було навіть дивно збирати її в звичайну школу і слухати, що у неї погано з математикою.

Так, тепер всі турботи про Наталку лягли на мої плечі. І я цьому дуже рада. Тепер ця тендітна дівчинка – моя прийомна донька. Ось так я вибирала квартиру, а знайшла родину.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page